На мову ту, від жаху побіліла,
Благає й стогне Доротея мила:
«Я не англієць анітрохи, ні!
За що ви зла бажаєте мені,
За що цей гнів, оці клятьби без краю?
Із Пуату я рицаря шукаю,
Ох! Дівчина, заприсягнусь життям,
Цілує ноги благородні вам».
Шкода! Глухий він до її одчаю,
Його рука під ту жахливу мить
За горло панну рветься ухопить.
Якраз тут сповідач довготелесий,
Втікаючи наосліп від Агнеси,
Спіткнувсь між ними. Рицар запальний
Його за коси рветься ухопити,
Та ба — нема! Він котиться, сердитий,
Вдвох із абатом, мов клубок живий;
Струнка Агнеса з криком і сльозами
Летить, як м’яч, Трімуйлеві до ніг,
І Доротея б’ється серед них
У вигляді, негожому для дами.
Коли ж ото зчинилося воно,
Наш добрий Карл, мандруючи з Бонно,
Із Дівою та Дюнуа завзятим,
Перед палацом опинився клятим,
Куди любовний пал його завів.
О сило чародійна! Диво з див!
Заледве встигли спішитись панове
І до фатальної ввійти будови,
Як розум їх змішався й помутнів.
З книжками так, в ярмулках квадратових
Серед Парижа мудрі доктори
Заходять, пересварені в розмовах,
До вченості глибокої нори,
Уславленої чварами Сорбонни,
Де нісенітниць непроглядна мла
Кубло собі теплесеньке звила,
А глузд живий у перекорах тоне;
Ввіходять преподобні по однім,
Статечно так, поважно, в добрім ладі,
Немовби кожен розумом ясним
Пишатись має право в тій громаді,
Немов сварки та брехні їм чужі,
Немов це все — розсудливі мужі, —
З них дехто й справді міркувати схильні...
Та увійшли — і стали божевільні.
Король, до краю з пристрасті п’яний,
З очима, де палав огонь бажання,
Тремтів од палу, як листок дрібний,
І промовляв, немов само кохання:
«Агнесо, соромливеє дитя,
Мій ніжний раю, цвіте мій рожаний!
Ох! Я без тебе проклинав життя! —
Та зустрічі прилинув день жаданий.
Зо мною ти, я знов тебе обняв;
Яке ж бо личко миле та вродливе!
Та ніби стан твій дебеліший став,
Ніж той, що пестив я тоді, щасливий,
Коли з тобою любощів зазнав.
Який живіт! А стегна, Боже милий!
Недаром же в розкошах ми горіли:
Моя Агнеса, бачу, вагітна,
Породить нам бастардика вона,
Який за нас одважно буде битись.
Пусти ж, я хочу ближче притулитись,
Щоб паросток під цю солодку мить
До батьківської гілки прищепить».
Із ким же то король так розмовляє?
Кому медові речі виливає?
Кого до серця тулить він, палкий?
То пан Бонно; спітнілий і товстий,
То пан Бонно; людина ця почтива
Дивнішого не зазнавала дива.
Король, бажання чуючи одно,
У млоснім шалі повалив Бонно
Додолу, — і товстун широкозадий,
Агнесу причавивши аж на дно,
Упав наверх дивочної громади.
О Господи, який зчинився крик!
Опам’ятався трошки духівник,
Руками, пузом, спиною своєю
Агнесу душить, тисне Доротею,
Устав, схопився, вирвався, біжить;
Бонно захеканий услід летить.
Та Ля Трімуйль одважний уявляє,
Що ту, кого він над життя злюбив,
Нахаба череватий ухопив
І з нею так поспішно утікає.
Тож він услід придворцеві мерщій
Кричить: «Віддай! То скарб єдиний мій!
Віддай, злодюго!» — і з усього маху
Мечем у спину вдарив бідолаху.
Бонно круг тіла панцир добрий мав,
Тож гострий меч одскочив лиш від нього:
З ковадлом товстуна б я порівняв,
Що лиш дзвенить від молота тяжкого.
Череваня смертельний гонить жах...
Тут Діва їм перетинає шлях
I, бачивши, яка гроза сердита
На Карлового спала фаворита,
Трімуйлеві удар той віддає,
Яким він щастя боронив своє.
Пан Дюнуа, квіт рицарства найкращий,
Не може залишить напризволяще
Трімуйля; він повинен боронить
Свойого друга під нещасну мить,
Його впізнав він, — та прекрасну Діву
Він за англійця має, повен гніву,
Її мечем булатним затина
Так, як Трімуйля славного вона,
А той — Бонно у спину недіткливу.