Наш добрий Карл у веремії тій
Усе гадав, що пан Бонно товстий —
Його Сорель. Становище предивне
Для короля й коханця далебі!
У щирій і шляхетній боротьбі
Він здатен військо викликати, гнівний.
Усі, що б’ються навкруги Бонно,
Для нього кодло ворогів одно.
На Дюнуа він кинувся завзято, —
Той повернувся, відповів мечем...
Коли б же то героєві та знати,
Що з Франції він б’ється королем!
Який би жах діткнув його докором!
Який би впік його несвітський сором!
Під ту хвилину Жанна запальна,
Удар діставши, Карла затина,
А Дюнуа, святого повен гніву,
Б’є короля, рубає красну Діву,
Із лівої та з правої руки
На них шалені сипле блискавки.
Бастарде смілий! Жанно гордовита!
Спиніться! Скільки буде сліз у вас,
Дізнавшися, що злість несамовита
На короля під цей упала час!
Трімуйль у тій страшенній крутанині
Прекрасну Діву гателив по спині,
Мечем її принади лоскотав.
Бонно у битві участі не брав, —
Не тим повніла голова у нього;
Він битий був, але не бив нікого.
За ним, ізнявши божевільний крик,
Осатанілий бігав духівник.
Злоба, як вихор, крутиться в палаці,
Всі проти всіх лютують у борні,
Втікають, ловлять, гоняться, бояться,
Стогнання, зойки, крики навісні...
Агнеса плаче, Доротея гожа
Кричить: «Ой, ріжуть! З нами сила Божа!»
А духівник, мов старший лицедій,
Вперед веде в процесії чудній.
Побачив перший він Гермафродита,
Хазяїна страшного тих палат,
Що споглядав, як лють несамовита
Крутила Карла, рицарів, дівчат,
І реготався, взявшися у боки.
Збагнув отець без довгої мороки,
Що теє все іде з чортячих справ.
Він трохи, бачте, розуму сховав
Під каптуром, ба ще й тонзури сила
Його, як добрий панцир, боронила.
Умить йому згадалось, що Бонно
Шанує звичай, виниклий давно,
А вартий, щоб шановано і нині:
З собою завжди мати у торбині
Гвоздику, сіль та перець і мускат.
Із молитовником смиренний брат
Біжить мерщій до світлого фонтана,
Бо ж сіль, молитва та свята вода
Не залишать, напевне, і сліда
Від замку та його лихого пана.
Бурмоче він усе, що випада
В такім-от разі: Sanctam, Catholicam,
Papam, Romam, aquam benedictam, —
І з чаші, триманої товстуном,
Окроплює свяченою кругом
Алісиного виплодка гидкого:
До Стіксового плину вогняного
Ті бризки я ладен би прирівнять.
По чаклунові іскри миготять —
І диму стовп, густий та пелехатий,
Повив і чародія, і палати.
Французи в темряві страшної мли
Іще свою баталію вели, —
Та зникли чари, з ними й божевілля,
Що син його диявольський наслав;
Усі прочумалися, як з похмілля,
І кожен мозок знов на мірі став.
Герої наші вмить опанували
Ті крихти глузду, що від Бога мали,
В людськім-бо роді, леле! крок один
Від тями до безтямності глибин.
Зраділо б серце в кожного з картини,
Коли шляхетні наші паладини
Ченцеві уклонялися до ніг,
І всяк молився, як умів та міг.
Трімуйлю! Карле, в любощах завзятий!
Ні, не мені ваш захват змалювати!
Лунало всюди: «О королю мій!» —
«Моя Агнесо!» — «Рицарю ясний!» —
«Це ви?» — «Це ти?» — «Моє життя!» —
«Мій раю!» —
І поцілунки сиплються без краю,
Сто запитів, сто відповідей чуть,
Але думок слова не доженуть.
Щасливий з наслідків своєї праці,
За всіх молився скромний Боніфацій.
Бастард і Діва потай, у кутку,
Шептались про любов оту палку,
Що мала їхню увінчати славу.
Аж тут осел, їх дивний компаньйон,
Як зареве на всю свою октаву,
На щонайнижчий тріумфальний тон!
Земля і небо з жаху задрижали,
І Жанна, найчистіша з-між людей,
Побачила, як у будинку впали
Сто веж сталевих, мідних сто дверей.
Було таке лиш за доби тієї,
Коли, облігши Єрихон, євреї5
Заграли в сурми ворогам на страх —
І місто розвалилося у прах.
Тепер, на жаль, такого не буває.
Тож цілий замок вигляд одміняє:
Житло, де мешкав неподобний звір,
Обертається в Божий монастир.
Стає каплиця з пишного салону;
А кабінет, де та потвора зла
Свої вершила капосні діла,
Господнього стає підніжжям трону.
Одного тільки всемогутній цар
Не відмінив: їдальня залишилась,
Щоб люди там по-людському живились,
Нова їй тільки назва: рефектар.
Хоробра Діва, серцем в Орлеані,
У Реймсі, серед подвигів гучних,
Промовила до Дюнуа: «Жадані
Надходять дні, — надіймося ж на них.
Супроти нас — я бачу це, я знаю —
Зробив останній наступ сатана;
Безсилий він, в борні дійшов він краю!» —
Ох, як же помилялася вона!