Пісня вісімнадцята
Лиха пригода Карла та його золотого почту.
Не бачу я в історії землі
Героя, мужа чесного, пророка,
Християнина, вірного глибоко,
Що доля не окривдила б жорстоко,
Заздрісники чи ошуканці злі.
Зазнав багато горя і страждання
Мій добрий Карл, відколи світ уздрів,
З колиски мав лихе він виховання,
Бургундець потім капості чинив 1 ;
Позбавив батько прав його спадкових;
Парламент при Гонессі викликав
Його до зали вироків судових 2;
Британець лілії його украв;
Спізнявся на церковні він одправи,
Ба й на обід, блукавши по світах;
Коханка, дядько, мати, друг лукавий3,
Всі зраджували в мирі і в боях;
Англійський паж перехопив уміло
Його Агнесу; пекло вогняне
Гермафродита з ланцюга спустило,
Щоб у безумство впав король страшне;
Він жив у кривді, серед мук і страху,
Все витерпів — і Бог простив бідаху.
Французи наші, вирвавшись із стін,
Де пан Бонно, Агнеса й паладини ,
Були всі пошаліли, як один,
Од витівок чортячої дитини,
Під лісом тим свою верстали путь,
Що Орлеанським нині люди звуть.
Несміло ще Тіфонова дружина
Лила проміння на поля нічні, —
Аж примічають: постаті чудні,
Вояки в спідничках лиш по коліна
З’явились раптом; на грудях у них
Три леопарди між лілей струнких4.
Мерщій король свого коня спиняє
І невідомих пильно розглядає;
Бастард і Діва — уперед, на шлях;
Агнеса шепче: «Утікаймо, милий!..»
Та Жанна бачить: люди в ланцюгах,
По двоє сковані, заманячили.
«Ой! — скрикнула. — Це ж наших вояків
Загін англійський у полон схопив!
Повинність наша — їх урятувати!
Гей, Дюнуа! А покажім-но, брате,
Бастарда смілість, діви Жанни гнів!»
І кинулись, узявшися до зброї,
На вартових без роздуму обоє.
Одвага їх така страшна була,
Такий жахливий вигляд у осла,
Що вояки, чи як там їх назвати,
Метнулись, мов собаки, утікати.
До визволених Жанна під’їздить,
Вітає їх: «Подяку ви зложіть
Законному своєму королеві,
Що від англійців вас урятував;
Цілуйте руку; з нами підете ви
Його спадкових боронити прав».
Що ж рицарі на ту ласкаву мову?
Похнюпились, зітхають загадково,
Ні пари з уст... А правда, читачі,
Цікаво вам, кого піднять мечі
За трон французький Жанна закликає?
То шахраї, найгидші в цілім краї,
Засуджені, як кодекси велять,
На спині в Амфітріти веслувать:
Це їхня одіж певно виявляє.
Зітхнув король, поглянувши на них.
«О горе! — каже. — Серце мука тисне,
Що племено британців ненависне
Господарює у краях моїх!
З їх імені тут суд іде й розправа!
За них у церкві чинять молитви!
З їх волі на галери йдете ви,
Мої підданці! О, яка неслава!»
Жаліючи огидних волоцюг,
Ласкаво він наблизився, як друг,
До молодця, що перший був між ними.
На світі мало з пиками такими
Мерзотників. Кошлата борода
На підборідді довгому буяє;
В очах нема ні честі, ні стида,
І слова правди на устах немає;
Так і здається, що в рудих бровах
Ховається злоба, безчестя, зрада
Блюзніра, геть загрузлого в гріхах;
У піні рот, скрегочуть вічно зуби.