Тож цей шахрай, такий на вигляд любий,
Побачивши французів короля,
Зробився тихий, смирний, як теля,
Мов на молитву, склав потворні губи.
Так пес лихий, що кров горить в очах,
Що аж реве, охриплий з лютування,
Хазяїнові стелеться в ногах
І лиже руки, сповнений бажання
У нього вибрехати хліба шмат.
Так чорт, Люцифера самого брат,
З пекельних нетрів рушивши в дорогу,
Хвоста свого ховає поміж ноги
І до черниць, тихіший від ягнят,
Крадеться, щоб побожністю своєю
Діскрету знадити чи Доротею.
Зчарований мерзотником брудним,
Король прихильно розмовляє з ним’
І додає бадьорості словами:
«Скажи мені, відкіль і хто ти саме,
Як опинився в горі отакім,
Що нині суд послав тебе суворий
На каторзі блукати через море?»
Засуджений на скромний каже тон:
«Із Нанта я, зовуть мене Фрелон,
Королю добрий. Віруючи щиро,
В монастирях свою кріпив я віру
Не день, не два. Цураючись забав,
Про діток я найбільше в світі дбав.
Життя своє чесноті присвятив я.
В Парижі, на Майдані Немовлят,
Щоб каявся лихий і супостат,
Сатири і посланія творив я.
Їх купував недешево Ламбер;
Я знаний був на цілий плац Мобер,
Усі мені належне віддавали.
Щоправда, лихослови закидали,
Немовби й мирянином, і ченцем
Не завжди був з безгрішним я лицем.
Дарма! Суддя мені — лиш власна совість».
Таку зворушливу почувши повість,
Промовив Карл: «Утішся, друже мій,
Покинь свій страх, скажи мені одверто,
Чи люди ці, що з ними йдеш тепер ти,
Всі теж чесноті віддані святій?»
«О, — каже той, — усіх я добре знаю,
За кожного життям відповідаю.
Усі ми в формі вилиті одній.
Тут маєте абата ви Гюйона6;
Особа це, їй-богу, чарівна, —
Не схожа на порушника закону,
Шаленця, забіяку, брехуна.
Ось пан Шоме, що вірнощі безкраї7
Під незугарним виглядом ховає,
Ладен за благочестя й під різки.
Ось пан Гоша, — йому святі книжки8
Відомі краще, ніж усім равинам.
Он адвокат, що всім би вів перед,
Якби не був небесній правді сином.
Це Сабатьє. Язик у нього — мед9.
А розум! А душа яка у нього!
Хоч він продав господаря свойого,
Та грошей зовсім небагато взяв
І тим вину усяку з себе зняв.
Як я, він мав прибутки від писання.
Чи це ж бо зле? У кожного свій хист.
Ми вам служити будем до сконання:
Вінчає нині тих лавровий лист,
Хто лізе у болото без вагання.
Нам заздрять, ми-бо слави досягли.
Так завжди із героями гучними,
З поетами, пророками, святими:
Усі вони тернистий шлях пройшли.
Ах, пане мій, це ж знаєте давно ви!»
Під час солодкої цієї мови
Набачив Карл іще двох диваків,
Що кожен з них обличчя затулив.
«Хто, — він пита, — ці люди соромливі?»
«Це, — лепетун тижневий одповів10,
Два мужі, над усіх благочестиві,
Окраса вимушених моряків.
Ото — Фантен, вельможам проповідник11,
Їм вірний раб, прихильний і до бідних;
Живих на правди путь він наставляв,
А щоб добро чинити для безрідних —
На сповіді вмирущих окрадав.
Он там — Брізе, черницям друг ласкавий12;
До їх принад не був охочий він,
Та грошові владновував їм справи,
Дукат у них забравши не один
В ім’я Господнє. Гроші — то дрібниця,
Та грішним попускати не годиться.
Останній серед гнаних на Марсель —
Моя підпора, брат і друг Бомель13.
Серед моїх прихильців найпідліший,
Найвідданіший він і найвірніший.
Забутливий, він іноді і вдень
Залазив стиха до чужих кишень,
Віддавшися душею пану Богу.
Зате перо метке та бистре в нього!
Він знає, що для простого ума
Над правду лиха більшого нема,
Що світло істини — річ небезпечна.
З таких причин оця людина ґречна
Взяла брехню в писаннях за закон
І завжди чеше на фальшивий тон.
Я ж, пане мій, вам правду повідаю:
Єсте герой ви, славний між усіх, —
Хай буде це відоме в край із краю.
Прийміть мене й товаришів моїх,
Окривджених, окритих поговором,
Своєю ласкою зогрійте нас.
Ми будем вірним, незрадливим хором
Вам славу воздавати повсякчас».
Тут він зложив казання патетичне
Проти англійців, за закон салічний,
Доводячи, що він би й без боїв
Од варварів країну свободив.
Припало це до серця королеві,
І той пообіцяв газетяреві,
Ласкаво усміхаючись, як брат,
Що всіх бере під свій протекторат.
Агнеса, будучи цьому за свідка,
Розчулилась і слізку пролила:
Любові жриць розчулить можна швидко,
Вони-бо мають, хоч і жертви зла,
Серця ніжніші, як війни слугині.
«Королю, — каже, — ви вчинили нині
Добро велике для оцих бідах.
У них розвіявся покари страх,
Ваш усміх щастя їм дає і волю.
Ох! Ті зухвальці чинять там суди
Во ім’я пана іншого, королю!
Тупоголові, капосні діди
Мого коханця за ніщо вважають!
Я бачила, як гордо походжають
Вони у чорних мантіях своїх.
Я пам’ятаю добре: через них
Владар французький по крові3 закону
Утратив і багатства, і корону.
Так само довелось бідахам цим
Прийнять од них страждань гіркую чашу.
Сіром пригрійте, — а судцям лихим
Сплатіть як слід за спільну кривду вашу».