Бонно на теє: «Що мені до бджіл,
До шершнів і до всіх тих марних діл?
Обідать час, а гаманець порожній!»
Його втішають наші подорожні,
І героїчно силується всяк
Полагодити справи хоч сяк-так.
Усі нарешті рушили в дорогу —
До замка і затишного, й ясного,
Де знайде кожен чесний паладин
Одежу, страву й подостатком вин.
У рицарів були непишні шати,
А вже про дам — то краще й не казати, —
І бачили зустрічні люди їх
Кого без суконь, інших без панчіх...
Пісня дев’ятнадцята
Смерть хороброго й ніжного Ля Трімуйля та чарівної Доротеї. Суворий Тірконель іде в картезіанці.
О сестро смерті, що зовуть війна,
Атропи дочко, розбишацтва право,
Якому дано героїчну славу, —
Ти чиниш лихо до кінця і дна!
Ти море й поле багряниш крівлею.
Коли ж іще з жорстокістю твоєю
Амур з’єднається, і та рука,
Що ніжно так і гріє, і стиска,
Меча затопить у кохані груди,
Коли, під хвилю темної облуди,
Смерть заподіє рицар тим устам,
Де ще горить солодкий слід любові,
Ладний за краплю дорогої крові
Своїм юнацьким заплатить життям,
І бачить, як згасають очі милі,
Що чарували в пристрасній несилі, —
Таке видовище для чулих серць
Іще страшніше, ніж останній герць
Вояцтва, що на смерть іде завзято,
Від короля за те узявши плату.
Здобувши знов ума зрадливий дар,
Його французький ужива владар
На те, щоб із підданцями своїми
Ганять за небезпеками новими.
Прямує він із почтом золотим
До города, де в замку кам’янім
Велика й щедра Марсова скарбниця.
Там і мечі, й списи, і гаківниці,
І подарунок пекла, нам на страх, —
Гармати у погрозливих рядах.
Уже здаля виднілись вежі чорні.
Мандрівники хоробрі та моторні
До них завзято линули учвал.
Лише Трімуйль, чий благородний пал
Довіку славен буде поміж нами,
З дороги збився, до своєї дами
Схиляючись і полум’ям розмов
Освідчуючи вогняну любов.
В долині, де струмок шумів студений,
Де кипарис підносився зелений,
Як піраміда, — він уже сто літ
Розвеселяв увесь окольний світ,
Була печера; там стрункі наяди
З сильванами ховались для відради.
Там чисте і прозоре джерело
Каскадами примхливими текло,
Стелились трави, як розкішний килим.
Стрункі жонкілі із жасмином білим
Немов шептали пастушкам: прийдіть
До нас мерщій, щоб солодко спочить
На цьому ложі, гідному Амура.
Чутлива пуатвинцева натура
До серця тії заклики взяла1.
І місце, й час, і повіви тепла
Та свіжості, і любки образ милий
Жадобу нестриманну пробудили.
З могутніх коней враз вони зійшли
І на зеленім муріжку лягли,
Зриваючи і поцілунки, й квіти, —
І німфи, заглядаючи крізь віти,
В долоні їм плескали без кінця.
Все птаство, від орла до горобця,
З їх прикладу навчалося любити.
В тім самім лісі, близько відтіля,
Була каплиця. Там напередодні
Шандосові останки, вже холодні,
Сира навіки прийняла земля.
Два панотці, одягнені у біле,
Як звичай і закон їм приділя,
Над довгим De profundis там потіли.
Поль Тірконель там і собі стояв:
Хоч церкву він не дуже полюбляв,
Та пам’ять друга цінував високо.
Вояки, загартовані в боях,
Нестриманому віддані пороку,
Вони з Шандосом мали спільний шлях,
Цураючися ніжності й любові.
Шандоса він, проте, любив, як міг, —
І слово дав розлити море крові
За того, хто від галльських рук поліг.
Він бачить у віконце: пара коней
На мураві пасеться без припони;
Біжить до них... Злякалися вони —
І чвалом до тієї гущини,
Де Ля Трімуйль, обнявши Доротею,
Про все забув за пристрастю своєю.
Чужому щастю ворог з давніх літ,
Заскреготав зубами страшно бритт
І крикнув: «О поріддя нечестиве!
Для безсоромних любощів своїх
До того саме місця забрели ви,
Де наш герой на вічний спокій ліг!
О сміття двору, що стида не має!
Коли англієць чесний умирає
Від рук ворожих (рідко це бува), —
Вам з радості п’яніє голова,
І ви, кому британське все немиле,
Цілуєтеся край його могили!
Безчесний рицарю, що лиш бабам
Служити годен, ніжний та ледачий,
Скажи: невже твоїм далось рукам
Убить того, за ким народ наш плаче?
Чому ж ти ніби в рот води набрав,
Чому в свою коханку очі вклав?»