«Ні, не мені судилась тая слава, —
Француз йому шляхетний одказав. —
Керує в бої Божа сила права,
І хоч з великим вашим вожаєм
Я справді перший змірявся мечем,
Витримуючи напад, як годиться,
Та вмер він од щаслившої правиці.
Зате сьогодні вже черга моя:
Нахабу-бритта покараю я».
Як вітер, що спочатку тихо віє,
Шепоче в прибережних комишах,
А потім, розгулявшися, шаліє
І на природу навіває страх, —
Так Ля Трімуйль із хмурим Тірконелем,
Одваги упиваючися хмелем,
Глузливими погрозами пекли
Один одного. Рицарі були
Без панцирів і без шоломів навіть.
Усе, що тисне, обтяжає й давить,
Французький воїн з себе поскидав,
Готуючись до любосних забав.
Тож меч і спис та всяка інша зброя
Лежали побіч нашого героя,
Бо й справді: для любові нащо спис?
Поль Тірконель — той, думалось, і зріс
Озброєний, — а скинув у каплиці
Свій панцир, свій шолом та рукавиці,
На зброєносця залишивши їх.
Був тільки меч у піхвах золотих
При боці в нього, як товариш добрий.
Його добув він. Ля Трімуйль хоробрий,
Палкий відчувши на зухвальця гнів,
До зброї кинувся без довгих слів,
Схопив її, лютуючи без міри,
І скрикнув: «Ось я зараз покажу,
Потворний і жорстокий лицеміре,
Як сунуть носа у любов чужу!»
Сказав — і герць розпочина шалений.
Так, ужахнувши весь фрігійський край,
На Гектора ударив Менелай
Перед лицем провинної Єлени1.
Від Доротеї криків жалібних
Печера, гай, повітря задрижало.
Ніколи ще так серце не кохало,
Ніколи досі від тривог таких
Не билося. «О Боже! Де пила я
Солодку втіху, де зазнала рай, —
На мене втрата милого чекає!
Трімуйлю мій! Ти, варваре, стривай,
Мене убий мечем своїм, почваро!» —
Простягши руки, кинулась вона,
Не боячися смертного удару,
Між вояків, як блискавка ясна.
Вже груди милого алебастрові,
Ті ніжні груди, той гарячий шовк
Забагрянив широким струмнем крові
Поль Тірконель, розлючений, як вовк.
Француз, від тої рани роз’ярілий,
Смертельну зброю розмахнув щосили, —
Та Доротея поміж них була.
О небо! О боги! О доле зла!
О, хто з земних коханців прочитає,
Сльозами не зросивши цих рядків,
Що красень, рівного кому немає,
Чиє чуття мов океан безкрає,
Рукою власною кохану вбив!
Смертельне лезо, лихоносна криця
Прошила серце, любощів житло,
Що лиш для нього пишно розцвіло;
Вона упала, як підбита птиця,
Трімуйля кличе... А холодний жах,
Смертельний жах прекрасну повиває,
Могильна ніч стоїть уже в очах.
В останній раз вона їх відкриває,
В останній раз безсила вже рука
Коханця пестить, гладить і стиска, —
А вже душа від неї відлітає,
І, клянучись, прощається вона
З тим, з ким ділила запальне кохання,
І тихо пробриніли, як луна,
«Люблю, люблю...» — слова її останні.
Шкода! Трімуйль нічого вже не чув,
Не бачив. Смерті морок лютий
Над ним страшними крилами війнув.
Лежить вояк, безсилий і зітхнути,
Його коханка кров’ю облива, —
А він лежить, як скошена трава...
Побачивши картину цю жахливу,
Поль Тірконель закам’янів, завмер;
Суворого англійця лиш тепер
Діткнули жалощі, йому на диво.
Так Атлас, кажуть, що жалю не знав,
Колись горою кам’яною став2.
Тож милосердя, що природа-мати
В глибінь людського серця посила,
Щоб пристрасті суворі пам’якшати,
Розбило кригу лютості і зла.
Бритт кинувсь рятувати Доротею, —
І два портрети на грудах у неї
Знайшов: дві міньятюри золоті,
Що свято берегла вона в житті.
На першій був з блакитними очима
Її Трімуйль; його прекрасний вид
Цвів гордощами ясномолодими,
Являючи й любові ніжний слід.
Зітхнув англієць: «Він любові вартий...»
Але який відчув страшний удар ти,
О Тірконелю, другий медальйон
Побачивши? Чи це не дивний сон?
Твої ж бо власні риси на портреті.
І він згадав, як милій Кармінетті,
Коли в Мілані-місті пробував,
Цілунки з уст рум’яних ізривав
(Була вона до бриттів несувора).
Згадалося — немов було це вчора, —
Як од’їздив він звідти, як вона
Із ним прощалася, вже вагітна,
А він їй дав при тій сумній годині
Свого портрета, що митець Белліні3
Уміло вивів пензлем чарівним.
Так-так! Усе майнуло перед ним.
Ох! Кармінетта — Доротеї мати,
А батька, батька — Тірконелем звати!