Він гордий був, суворий, крижаний,
Та людяність утратив не до краю.
Коли натурі випаде такій
Глибока чаша муки та одчаю, —
Вона сильніше їх пережива,
Ніж той, хто скаржиться не раз, не два
З пустих причин: я мучусь, я страждаю!
Згорає легко висохлий комиш,
Та мідь і сталь палають гарячіш.
Його дочка — ця дівчина убита,
Залита кров’ю, смертю оповита!
Він дивиться на неї, гордий бритт,
І вперше плаче, відколи на світ
Родився, облива її сльозами
І стогне, аж луна іде лісами,
Клене війну й фортуни дар лихий —
І пада сам, неначе неживий.
Від зойків тих Трімуйль розплющив очі,
Побачив день, і здався день йому
Темнішим від захмареної ночі.
Свою коханку бачить він німу,
Меча свого з грудей їй вириває,
І ставить меч, де стелеться трава,
І на вістря безжальне упадає,
І Доротею кров’ю залива.
На крики Тірконелеві журливі
Гурт челядинців і попів біжить;
Так само вдачею немилостиві,
Вони, проте, розчулилися вмить.
Пан Тірконель, якби не їх помога,
Так само був би полетів до Бога.
Свій розпач трохи вгамувавши, він
Велить покласти пару нещасливу —
Трімуйля й дівчину його вродливу
На довгі ноші з ратищ, із дрючин.
У табір королівський їх відносять
Солдати і слізьми дорогу росять.
Поль Тірконель, що меж не знав ні в чім,
Прокляв життя по випадку такім.
Зненавидів жіноцтво він, природу
І все, що спричинило ту пригоду,
Сів на коня і вирушив без слуг,
Темніший від погрозливої хмари,
Самій німоті та скорботі друг,
Шляхом паризьким з берегів Луари.
Прибувши до Кале, на кораблі
До батьківської він пливе землі,
Святого Бруно там приймає схиму4;
Там поміж ним і справами земними
Стає високе небо за стіну;
Поринувши у самоту сумну,
Він од людей, од себе утікає,
Суворо постить довгу низку літ,
Смиряє плоть, ні з ким не розмовляє,
Проте безбожним так і кинув світ.
Коли король, Агнеса, горда Жанна
Побачили той похід жалібний,
Коханців двох, що залишили рано,
Такі вродливі, любий шлях земний,
Залитих кров’ю, курявою вкритих, —
Усі тоді заплакали по вбитих,
Усіх жахнув фортуни вирок злий.
Ридала менше стародавня Троя,
Як смерть скосила Гектора-героя,
І мертвого прославлений Ахілл5
Ласкаво, ніжно волочив крізь пил
По трупах, серед стогону і страху,
За колісницею, на мотузку:
Там бог зоставив жити Андромаху,
Лиш мужеві пославши смерть тяжку.
Агнеса ніжна, тремтячи всім тілом,
До Карла пригорнулася в ту мить
І каже: «Любий! Таж із світом білим
Нас також доля може розлучить!
Нехай же тільки так вона велить,
Щоб я, прекрасна тілом і душею,
Була й по смерті милою твоєю!» —
На мову цю, що сіяла в серцях
Скорботу ніжну та безсилий жах,
Хоробра Жанна, взявши тон суворий,
Промовила: «Так, сталося нам горе,
Та не жіночим стогоном, плачем,
Не зойками, не криками сумними, —
За благородних смерть грізним мечем
З англійцями сквитуймося лихими.
Погляньте, о королю! Орлеан
Іще від крові димом оповитий:
Її найкращі з ваших громадян
За вас не побоялися пролити,
Покірні руху вашої руки.
До зброї ж! Уперед вести полки
Повинність королівська. Тільки нею
За Ля Трімуйля та за Доротею
Британцям можна гідно відплатить.
Агнесо ніжна, годі, не тужіть,
Коханця не розчулюйте сльозами.
Обов’язок високий перед вами:
Додать йому вояцької жаги,
Щоб славен був король між королями».
На те Агнеса: «Ох, нема снаги».