Абат Трітем, кому педант Ларше1
В ученості далеко поступився,
Аж сполотнів, подумавши лише,
Яким чуттям вухань наш запалився,
І довго слів таких не міг найти,
Щоб людям ту пригоду повісти.
Тонке перо між пальців затремтіло
І випало, — та знову благодать
Вернулася, як про нечисту силу
Узявся він спасенно міркувать.
Диявол, як відомо, має фахом
Тенета ставити земним комахам
І спокушати бідний рід людський.
Цей батько лиха, мудрий і страшний,
Побачив раз, як наша мати Єва
Була біля заказаного древа,
І яблуко пізнання їй підніс2,
А може, й гірше що зробив їй біс, —
І бідолашну вигнано із раю.
Від того дня жіноцтва любу зграю
Узяв під провід хитрий Сатана.
Абат Трітем нехибно цеє зна.
Послухайте ж його оповідання
Про Жанну, про ослове залицяння —
І добре посоромте ревуна.
Дебела Жанна, з лицями, як вишні,
Лежала на постелі пуховій
По сні живлющім, — і згадалось їй
Життя її та всі діла колишні.
Перебиравши подвиги тяжкі,
Вона забула про свого патрона:
У марнославстві люди всі такі;
Взяла тоді Дениса лють законна,
І дівчину на декілька хвилин
Лишив без ласки та опіки він.
Святий хотів їй навіч показати.
Яка їй без заступника ціна,
І довести їй, що повинна мати
Усяка із жінок опікуна.
І от уже стоїть диявол обіч,
Підстерігаючи жадану здобич.
Упасти в гріх — то ж тільки мить одна.
Спокусник, що нічого не минає,
Аби вершить лихі свої діла,
Вселяється в крилатого осла,
Людської мови звіра научає,
Пом’якшує його жахливий бас
І втаємничує в мистецтво дивне,
Яке Бернар оспівує у нас,
Як в давнину Овідій богорівний3.
Забув осел, що в світі сором є,
З хліва біжить він навпростець до ложа,
Де все життя перебира своє
Цієї книжки героїня гожа.
Він солодко їй шепче, що вона
Славетна: над усіх земних героїв,
А вродою — троянда чарівна.
Так змій отой, що Єву знепокоїв,
На відповідний трапивши момент,
Передовсім сказав їй комплімент.
Тут визнати годиться нам, панове,
Що лестощі — дорога до любові.
«О небо! — закричала Жанна д’Арк, —
Це дивина, святим клянусь Лукою!
Осел говорить мовою людською,
Ще й добре, хай святий посвідчить Марк!»
А він, схиляючи свої коліна,
«Ти, — каже, — дивуватись не повинна.
У Ханаані, де поганський храм,
Мене зростив відомий Валаам,
Що був жерцем найстаршим того храму.
Та я — єврей, і вчасними словами
Прокляття від народу одвернув,
Яке мій пан ладен наслати був.
Господь мене нагородив за теє,
Пославши до Єноха в Іудеї.
Новий хазяїн дар безсмертя мав;
Тож Паркам він негайно наказав,
Щоб ножиці суворі їх не сміли
Мій вік мені перетинати милий.
Життя моє прослалось, як весна,
Що їй кінця ані межі не знати;
Господар мій пустив мене гуляти
По вольній волі, та була одна
Тій волі необмежній перепона:
Кохатись цілковита заборона.
Ох! Для осла це страховинна річ!
Я міг собі брикати день і ніч,
Усім на світі серце веселити,
Опріч одного: я не міг любити.
Слухняніший, ніж праотець Адам,
Що яблучко іззів, собі на лихо,
Я гору взяв над буйним почуттям
І приписові підкорився тихо.
Замовкла плоть; цій справі помогло
Те, що ослиць ніде там не було, —
І жив невинними я почуттями
Поміж такими, як і сам, ослами.
Коли з Еллади Бахус-Діоніс
І тирс, і п’яні радощі заніс
У край, де Ганг священний протікає,
Служив тоді йому за сурмача я.
Індуси, мудрість маючи від нас,
І нині ще пригадують той час.
Сілен та я — прославлені герої4
Тієї експедиції гучної.
Так само через мене між людей
Уславився широко Апулей5.
Коли, нарешті, всім французам ворог,
Георгій у небесній вишині,
Злюбивши над усе воєнний порох,
Став їздить на англійськім скакуні,
Коли Мартин, плащем своїм відомий6,
Добув коня, який не знає втоми, —
Святий Денис, суперникам на зло,
Взяв і собі тварину під сідло.
Мене обрав патрон ваш задля того
І пишні крила ці подарував;
Я з псом святого Роха другував7
І з підсвинком Антонія святого
З емблемою чернецтва геть усього.
Був чищений я згреблом золотим,
Амврозією, нектаром живився...
Та що це, Жанно, як рівняти з тим
Чуттям, яким тепер я окрилився!
Що та свиня, Денис, Георгій, пес
Проти красуні, вартої небес!
Повірте: мавши на віку багато
Блискучих та славетних хазяїв,
Нікому ще так вірно слугувати,
Як вам, о зоре ясна, я не хтів.
Відтоді, як сюди прибув із раю, —
Живу лиш вами, вас лише кохаю.
Та ні, я знов на небі! Діво, знай:
В очах твоїх мені сіяє рай!»
На мову цю, признатися, зухвалу
Розсердилася Жанна непомалу:
Любить осла! Йому віддати цвіт,
Якого не зірвав ні галл, ні бритт,
Дівочу честь не викрали якої
Погоничі і Франції герої,
Невинність, чисту, як нагірний сніг,
Що через неї сам Шандос поліг!
Проте... Що за осел, о Боже правий!
Чи ж гірший він за кізоньку струнку,
Що калабрієць водить у вінку?
Ні! Геть, спокусо! Відсахнись, лукавий! —
Такі думки, як буря вогняна,
Їй сколихнули душу всю до дна.
Так іноді води й небес тирани,
Вітри шалені, злившися в циклон,
Несуть кораблик через океани
На Яву, на Суматру, на Цейлон,
То в небеса суденце підкидають,
То об каміння попідводне б’ють,
У вир безодній, ревучи, вкидають
І знову з пекла в височінь несуть.