Орлеанська діва

Лукавий хлопчик, що в свою обладу
Забрав людей, царів, богів, ослів,
Натягши лука, вже сміявся радо
Отій раптовій зміні почуттів.
І справді, Жанні видалася мила
Та пристрасть, що її вона збудила
Принадами своїми ув ослі —
Тварині, найгрубішій на землі.
Уже вона до нього простягає
Правицю — і раптово віднімає,
Вся зашарівшись, як зоря ясна.
Нарешті так промовила вона:
«Мій любий осле, марна то надія!
Згадайте, що нерівня ви мені.
Чиню велику справу на землі я,
Мету прекрасну бачу вдалині.
Лишіть! На мене Франція чекає!»
На те осел: «Любов усіх рівняє.
Згадайте Леду: лебедя вона
Любила, а не втратила пошани8;
Хто Пазіфаї дорікати стане9,
Що бугая, як теє всяке зна,
Вона над славних рицарів воліла?
Взяв Ганімеда птах-орел на крила,
І в образі конячім бог морів
Філіру чарівну приворожив».

Веде свої він далі теревені.
Сам чорт, як автор міфів та байок,
Тих прикладів нанизує разок.
В цім до осла подібні наші вчені.
Та поки ллються ніжні ті слова,
В сусідньому покої Дюнуа
Прокинувся, прислухався... О Боже!
Та хто ж це там таке співати може?
На рівні ноги скочив паладин:
Що за суперник? Хто і звідки він?
Підбіг, поглянув... О небесна сило!
Вухатий кавалер! Чи це ж бо він
Насправді бачить? Чи не обмарило?
Отак Венеру, зроджену для втіх,
Вулканова мережа упіймала,
Коли вона, перед богів усіх,
Під Марсом геть голісінька лежала.
Та Жанна ще не втратила вінка;
Святий Денис її не відступився.
Уже загибель їй була близька,
Та вчасно він на теє нахопився.
Великий гнів Незайману пойняв,
Вернулася до неї самовлада.
Так воїн, що на варті задрімав,
Коли почує: «Гей! до зброї! зрада!» —
Прокинеться, вихоплює меча
І ворога рубає з-за плеча.

Деборин спис, намоклий злою кров’ю,
Стояв у дівчини при узголов’ю:
Її в біді не раз він рятував.
Вона до списа. Сатана не мав
Ніякої супроти нього сили.
Бастард і Жанна кинулися сміло
На вуханя, і так він заревів
Тікаючи, що в Нанті розбудив
Луну. Осли, що в Пуату стояли,
На голос той страшний відповідали.
Утік диявол, та знайшов нове
Для себе він, на зло французам, діло.
До президентші, славної Луве,
Він лине в Орлеан, у пишне тіло
Її вселяється і шепче їй
Лукаві речі в темряві нічній.
Була це тонко ведена робота.
Любила пані мужнього Тальбота,
Тальбот одважний божествив її.
Тож мудрий біс, хитріший від змії,
Намовив пані браму відчинити,
Щоб увійшли посеред ночі бритти
І Орлеан, не бившися, взяли,
А тим би і йому допомогли.