Читач мій любий знає, певно, сам:
Божок, що нам являється дитям,
А справи не дитячі витіває,
Два неподібні сагайдаки має:
В одному стріли, що від них бува
Легка спочатку рана неболюча;
Вона ятриться в нас не день, не два,
Аж робиться нарешті нестерпуча.
Та інші стріли полум’ям горять,
Діткнуться — враз людину спопелять.
Усе єство пронизують ті стріли,
Обличчя аж горить розчервоніле,
Людині наче день новий зійшов,
І по-новому в ній струмує кров,
Глуха вона, в очах — тяжка хвороба.
Окріп, що булькотить у казані,
Вирує і збігає на вогні, —
Ось недовершена, бліда подоба
Душевної тієї метушні.
О, лихомовців кодло знавісніле,
Ви всі, що Жанни честь ясну бруднили,
Наклепники, чия брехлива рать
Найкращу пам’ять може зіпсувать, —
Ви запевняєте, що дар любові
Пречиста Жанна віддала ослові,
Спокусі тій піддавшися страшній;
Ви ганьбите і честь і славу їй!1
Писань фальшивих автори погані,
Жіноцтву ви відмовили в пошані, —
Та знайте: Діви не торкнувся гріх.
Учені справжні вигадок таких
Не визнають, бо то бредня огидна.
Ви плутаєте дати і діла,
Господня сила вам не очевидна.
Шануйте славні подвиги осла, —
Самі ж ви не явили ні одного,
Хоч вуха довші маєте від нього.
Якщо приємно дівчині було
Побачити, яким вогнем пекло
Чуття до неї того селадона,
То це для жінки зовсім річ законна,
Це честолюбство, тільки ж не любов.
А щоб дійти до краю цих розмов,
Чесноту Жанни людям появити,
Довівши, що красуню спокусити
Не міг ні хитромудрий Сатана,
Ні сам осел, промовець знаменитий,
Скажу: кохала іншого вона.
То був бастард, як хочете ви знати,
Пан Дюнуа, на славу й хист багатий.
Втішатися з освідчення осла,
Його речей наслухувати радо, —
Хай це вина, проте вона мала
І зовсім не скидається на зраду.
Пан Дюнуа один раз на віку —
Історія це зовсім точно знає —
Був ранений стрілою, що ховає
Амур у першому сагайдаку.
Своїми володів він почуттями,
Кохав шалено, та не тратив тями
Передовсім-бо, хоч пекла жага,
Був королівству й королю слуга.
Він знав, о Жанно, що вінка твойого
Зірве, коли здобуде перемогу
Над бриттами; він чесно божествив
Дениса й Діву. Так собака вірний
Не їсть куріпки, що стрілець убив,
Хоч голод і пече його незмірний.
Та як побачив рицар, що вухань
Пустив на волю рій своїх бажань,
То й сам уже був стриматись не годен:
Мудрець би тут не видержав ні один.
Безумна річ — нема чого й казать —
Отчизну на кохання промінять;
Але гнітила дівчину сувору
З ослом розмова, як тяжка вина,
Палка любов над нею брала гору —
І кволо опиралася вона.
От-от була б настала мить жадана,
Аж тут Денис, ласкавець наш святий,
На землю шле той промінь золотий,
Що верхи їздив ним до Орлеана,
Повитий у Господню благодать,
Невинності дівочої шукать.
Ударив промінь просто в груди Діву,
І геть жагу розвіяв нечестиву.
«Бастарде любий! — скрикнула вона. —
Не час іще! На Бога, зупиніться!
Прийдешність нам судилася ясна, —
Тепер її псувати не годиться.
Клянусь, — лиш ви зірвете мій вінок,
Але для того визначено строк:
Тоді це буде, як нахабні бритти
Покинуть Францію на вічний час.
Ідіть же, дивні подвиги явіте!
На ложі з лаврів обійму я вас».
Це Дюнуа прохолодило скоро,
Він передчасний пал угамував —
І поцілунок не один дістав
У нагороду за таку покору.
Під гнів того, читачу, не бери:
То поцілунки брату від сестри.
Свій пал вони обоє вгамували
І певні пакти на майбутнє склали;
Те бачивши, утішився Денис —
І мудрий план тоді у нього зріс.
Ми знаємо: був задум у Тальбота
Добутися до Орлеана потай,
Хитруючи й лукавлячи, як тать,
Хоч бритти й мало здатні хитрувать.
О любощі! О сило! О неславо!
Лихий Амуре, таж намислив ти
Віддать англійцям Францію лукаво.
Чого не пощастило досягти
Їх ватажкам — Тальботові й Бедфорду,
Те взяв на себе ти одважно й гордо.
Ой хлопчику! Ти розсіваєш гріх
На горе людям, а собі на сміх.