Таж повсякчасно любий набрід цей
З кухонних закрадається дверей,
У мирний час і в час воєнний шкодить,
З міщанами спочатку річ заводить,
А далі проліза й до короля,
А там, гляди, його вже вся земля.
В нахабстві та в лукавстві чародії,
Вони — вовки, лиси, мавпи та змії;
Недурно ж бо мітлою вимів їх
Невіра-бритт із володінь своїх.
Товстий Лурді стежинкою глухою
До ставки королівської дійшов.
Там стрів його, весь мудрість і любов,
Брат Боніфацій, повен супокою.
Він думав у спасенній тишині
Про людську долю та діла земні.
Він міркував про той ланцюг незримий,
Що і події в’яже і людей,
Про кревність діл великих із малими,
Про інший світ, а також і про цей.
Гадає він про цілі та причини,
Все зважує, бажає все спізнать —
І мислить: може землю зруйнувать
Закоханих побачення єдине.
Він згадує, що молоденький бритт
Мав на заду французькі три лілеї,
Хвилини він ще не забув тієї,
Як був подоланий Гермафродит.
Але найбільша дивина для нього —
Це бистрий ум череваня Лурді;
Він став з ним до розмови — і тоді
В Денисову повірив перемогу.
Лурді уклінно й гречно попросив
З Агнесою таємної розмови,
Сказав їй кілька шанобливих слів,
А далі потихеньку ознаймив,
Що пан Тальбот, безумний від любові,
Яка йому жагуче серце рве,
Зустрітись має із мадам Луве
Під мурами старого Орлеана.
«Тут, — каже він, — лукавство — річ бажана.
Діставши з рук Даліли тихий сон,
Зробивсь її невільником Самсон.
Агнесо пишна! Короля збудіте
До подвигів».
«Ох! Перш мені скажіте,
Чи тож надовго вірний він мені!» —
Йому Агнеса. — «Справи це земні, —
Сказав Лурді: — одно я тільки знаю,
Що через вас позбудеться він раю...
Проте — священна рясо, вибачай! —
Для цих очей забути легко рай».
Агнеса знов: «І гречність ви, і розум
Явили, отче, у своїх словах...»
І додала, з рум’янцем на щоках:
«Скажіть, в англійських живучи військах,
Ви з юним не стрічалися Монрозом?»
«Чому ж би й ні, — відповідає мних, —
Люб’язний він і красний над усіх».
Агнеса скромно опустила очі,
Тоді ченцеві руку подала
І з ним тихенько, під покровом ночі,
У Карлові покої увійшла.
Там вінценосець більше слухав мову
Лурді, ніж сам йому відповідав,
А далі раду скликати військову
З абатами й міністрами сказав.
Між рицарями, славою їм рівна,
Була там Жанна, горда, як царівна.
Агнеса, непомітна й мовчазна,
З шитвом сиділа, ніби й не до неї, —
Та тільки слово вимовить вона,
Як добрий Карл пристав уже на теє.
Ухвалено зловити слушну мить
І президентшу з бриттом ухопить.
Так Марса і прекрасну Афродіту4
Колись піймали Сонце та Вулкан.
Отож воєнний розробили план
І в путь-дорогу рушили до світу.
Пан Дюнуа найтяжчий похід мав,
І славимо за те щораз його ми:
Героїв шлях, в історії відомий,
Між містом і військами пролягав,
Нарешті він при тих воротах став,
Де з президентшею Тальбот ласкавий
Утіх солодких повну чашу п’є
І сам собі обітницю дає
Від пестощів перестрибнуть до слави.
Для нападу на місто шість полків
Він потаємно вислати велів.
Та ледве-ледве вояки чвалали —
Отець Лурді їх казанню приспав,
Вони ще й досі тяжко позіхали,
А дехто й зовсім, ідучи, куняв.
О чудо! О Денисе, наш патроне!
Бастард і Жанна та вояцтва гроно
Вже над’їздили до канав отих,
Що йшли побіля мурів городських.
Арабський кінь, що іншого такого
Не мав і Карл, хоробру Діву ніс;
Неначе промінь сонця золотого,
В її руці блищав Деборин спис,
Юдітин меч дзвонив про перемогу.
У святобливім трепеті вона
Дениса так молити почина:
«О батьку! В Домремі ти надо мною
Простяг правицю, дав священну зброю,
Ти злив на мене Божу благодать.
Даруй же, що насміла я вчувать,
Забувши, під чиїм живу покровом,
Речам непоміркованим ословим,
Згадай, патроне, що колись мене
Ти на англійців кодло навісне
Послав — черниць нещасних боронити,
Бо шкоду вражі їм чинили бритти.
Тепер настала ще славніша мить,
Та що без тебе можу я вчинить?
Пошли мені, мій отче, міць залізну,
Щоб я могла урятувать отчизну!
Нехай відплата ворогам живе
За честь монарха і за честь Луве!
Допоможи нам, дай потрійні сили,
Щоб справу ми велику довершили...»
Денис те чує в вишніх небесах,
А в таборі — осел її крилатий.
Він підліта до неї, наче птах,
Склонив коліна і почав казати,
Що злочин превеликий учинив,
До неї виявивши пал нечистий,
Що демон ним під час той володів;
Благає він її на нього сісти,
Не міг-бо стерпіти, щоб інший звір
Носив зорю, найкращу серед зір.