Філіпп (Philippe le Hardi) — король Франції (1270—1285); на виказ царедворця Лабросса підозрював свою дружину Марію Брабантську в убивстві його сина від першого шлюбу; переконавшись у її безвинності, стратив Лабросса.
Бегінки — жіноче товариство світського характеру, що ставило перед собою філантропічну мету. Ці спілки були поширені в Нідерландах, Франції й Німеччині.
До Пісні одинадцятої
Сіон — один з пагорбів єрусалимських, на якому стояв храм.
До приміток Вольтера
Павсаній — грецький письменник II ст. н. е., жив у Римі. Зберігся його історико-етнографічний опис Греції.
Порфірій (233—304 н. е.) — грецький філософ. У «Листі до Анебона» подав опис античної міфології.
Лактанцій (Lactantius, 250—325 в. е.) — римський письменник, названий «християнським Ціцероном»; у «Божественних настановах» намагався розвінчати античну філософію та релігію і звеличити християнство.
Авл Геллій (II ст. н. е.) — римський письменник; збереглись (не цілком) його «Аттичні ночі», твір, що містить лінгвістичні та літературно-критичні міркування з багатьма цитатами з античних авторів.
Декарт Рене (Descartes Réné, 1596—1650) — славетний філософ, засновник раціоналістичної філософії; слова Вольтера про «вихори Декарта» мають на оці декартівську астрофізичну теорію вихорів, за якою Сонце і зорі вважали центром вихорового руху найдрібніших часток матерії. Сила цих вихорів примушує обертатися планети; Декарт відкидав поняття порожнього простору як таке, що не має за собою ніякої реальності. Перед відкриттям Ньютоном закону всесвітнього тяжіння теорія вихорів користалася широким визнанням.
Ньютон (Newton Isaac, 1642—1727) — славетний фізик, відкрив закон всесвітнього тяжіння; справив великий вплив на світогляд Вольтера, який ознайомився з працями Ньютона під час перебування в Англії (1726—1729). В 1739 р. Вольтер видав «Відповідь на заперечення французів проти філософії Ньютона». (Réponse à toutes les objections principales qu’on a faites en France contre la philosophie de Newton). Не без впливу Вольтера подруга його, маркіза дю-Шатле, переклала на французьку мову «Матеріалістичні принципи натуралістичної філософії» Ньютона. Переклад вийшов у 1759 р.
Вольтер має на увазі вірші 28—35 пісні V «Іліади»:
Духом збентежились всі, і тоді Паллада-Афіна,
Взявшись за руку, гукнула до буйного бога Арея:
Буйний Арею, народів вигубник і мурів руїнник,
Кров’ю залитий, чи нам не лишить і Троян і Ахеян
Битись самих, і Кронід-промислитель їм славу присудить.
Чи з бойовищ не піти нам, і гніву Зевеса уникнуть?
І тоді на Арея напав Діомед нестрашливий
З мідним списом; і, зміцнивши його, скерувала Паллада
В черево нижнє, де бог оперезував пов’язь мідяну;
Вразив туди Діомед. І, безсмертную плоть розідравши,
Вирвав назад він списа, й заволав Арей міднозбройний.
(«Іліада», V пісня)
Посиланням на Гомера Вольтер підкреслює пародійність своєї поеми.
До Пісні дванадцятої
До речі б тут історія була з дитинства нам відомого осла. — Вольтер має на увазі історію про Буріданового осла. Далі 10 рядків можна зіставити з уривком «З раю» Данте (IV).
«Як між двох страв поставлений, тоді як обидві владно ваблять, — він скоріш умре з голоду, ніж скуштувати посміє; як серед поля ягня застигло б між двох вовків, до обох відчуваючи жах; як пес стояв би смирно між двох сарн, — так я мовчав; себе в тім не виную, — збентежений двома сумнівами, до цього був змушений, — але не похваляю я».
Аврама патріарха ми візьмім: таж він колись, не бувши молодим, злюбив принади гожої Агарі і з нею мав солодку втіху в парі, хоч тим навіяв гнів чималий Сарі. — Авраам — старозавітний патріах, якого вважали родоначальником єврейського народу; не мавши дітей від дружини Сари, він зробив своєю наложницею служницю Агар, яка породила йому сина Ізмаїла. Згодом Агар і Ізмаїл через ревнощі Сари були вигнані з дому Авраама.
До Якова вечірньої пори ввійшли в намет, як жони, дві сестри. — Іаків був одружений з сестрами Лією і Ревеккою, що дали життя 12 синам — родоначальникам «дванадцяти колін» Ізраїлевих.
Старий Вооз на ложе престаре стареньку Руф опісля жнив бере. — Вооз — за біблійними легендами, заможний віфлеємлянин, одружився з бідною вдовою Руф’ю. Проте слова Вольтера про «bonne et vieille Ruth», «добру та стару Руф», розбігаються з характеристикою старозавітного оповідання, весь зміст якого полягає в тому, що Руф була молода і гарна, але чеснотливо з’єднала свою долю з благочестивим старцем Воозом.