Гетьман кинув спідлоба похмурий погляд на головного тюремника і запитав далі:
– Ти знаєш його? Бачив бодай колись раніше?
– Ні, мій пане, я бачу його вперше у житті.
Гетьман зміряв начальника охорони недовірливим поглядом від маківки до п'ят (ясна річ, вимагати від Алі пояснень – справа марна, все одно не відповість!) і пробурмотів:
– Хто ж він такий є?
– Іноземець.
– А як назвався?
– Капітаном гвардії Його Величності шведського короля Густавом Бартелем, мій пане.
«Шведського короля!..» – солодким відлунням відгукнулося у змученому серці бранця.
Ще б пак, адже у Швеції, у далекому Стокгольмі, перебуває його родина і всі козаки, вірні слову, даному ще покійному Івану Мазепі!..
Хоча з іншого боку…
Так – цілком можливо, то є пастка! Його і бідолашної Украйни воріженьки далеко, далеко не дурні! Вони знають, яким чином і на чому можна підманути багаторічного бранця.
Обережно, Пилипе, обережно…
І гетьман запитав начальника охорони доволі стримано:
– А може, ти бодай щось чув заздалегідь про візит цього капітана?
– Не чув, мій пане, присягаюся Великим Аллахом!
– Не помиляєшся?
– Як можна, мій пане?!
Так-так, схоже, тюремник не бреше. Та й навіщо брехати?! Адже за бранця він головою відповідає, і якщо з гетьманом бодай щось зле станеться – і сам Алі, й усі його яничари сконають або на палях, або у киплячій олії.
– Ти знаєш, звідкіля цей капітан взявся у Салоніках?
– Він стверджує, нібито прибув буквально щойно.
– І одразу побажав побачити мене?
– Так, мій пане, одразу, тільки-но прибув.
А може, то ніяка не пастка?..
А раптом це справжній посланець від коханої його дружиноньки чи когось із діточок?! А він тут ще думає, вагається!!!
Хоча…
Ні-ні, все ж таки треба бути обачливішим.
І бранець мовив:
– Гаразд, я прийму цього Густава Бартеля. Тільки не наодинці, а…
– Звісно, мій пане, звісно! Я і ще двоє яничарів будемо разом з вами, інакше не можна.
Алі ввічливо вклонився і вийшов геть, Пилип Орлик завмер посеред просторої кімнати. Проте мимоволі подався уперед, тільки-но супроводжуваний яничарами та головним тюремником шведський капітан переступив поріг кімнати.
– Маю честь відрекомендуватися: Густав Бартель, гвардії капітан Його Величності… – мовив візитер, одночасно ввічливо вклоняючись. Та не дослухавши, гетьман лише махнув тюремникові рукою і розчулено пробурмотів:
– Залиш нас із цим чоловіком сам на сам… І ти, і твої вояки…
– А чи не занадто ви, пане мій!.. – підвищив голос Алі.
– Залиште нас удвох, прошу!.. – Тепер Орлик також підвищив голос. Хоча вже давно, здавалось би, змирився із становищем арештанта.
– Як же так, мій пане?!
Мабуть, подумки бідолашний Алі вже бачив себе настромленим на довжелезну палю або зануреним по шию у киплячу олію.
– Господом Богом присягаюся і своєю козацькою честю, що ні я, ані мій нинішній гість не вживатимемо ніяких кроків на порушення мого нинішнього статусу. Можеш не боятися того.
Гетьман заповзято перехрестився.
– Гаразд, як мій пан побажає, так нехай і буде.
Алі обернувся до яничарів, махнув рукою, і тюремники пішли геть. Тільки-но двері за ними зачинилися, як Пилип Орлик кинувся до візитера, міцно обійняв його, тричі розцілував і мовив розчулено:
– Ну, ось я й дочекався нарешті побачення з рідною людиною!
– Вітаю вас, батьку!
– Грицю!..
– Батьку!..
– А чом це ми стоїмо?! Ти ж, либонь, притомився з дороги.
Вони пішли у глиб кімнати й всілися на подушки дивана. Гетьман відсунувся подалі та, примруживши очі, почав оглядати сина. Зовсім дорослим чоловіком уже став!..
Пан капітан шведської гвардії Густав Бартель…
– А що це, Грицю мій дорогий, за лицедійство?! Чого ти справжнім ім'ям не назвався? Ти ж до батька рідного йшов, не до чужого.
– Ваша правда – до батька. Але ж через чужих людей!..
– Це люди султана Ахмеда…
– Так-так, знаю. Проте все ж варто бути обережнішим.
– Навіть з ними?
– Чи забули ви, батьку, про сумну долю Войнаровського?
– Авжеж, синку, я все пам'ятаю… – зітхнув гетьман і додав сумовито: – І розумію твої перестороги. Так-так, синку, жадоба людська не знає меж, і хоч як ці яничари бояться свого султана, та навіть вони не відмовляться від жменьки золота в обмін на будь-які відомості про неочікуваних гостей ув'язненого у Салоніках козацького гетьмана. Маєш рацію, синку, маєш рацію…
Деякий час вони мовчали.
– Але не журіться, батьку! – Григорій раптом пожвавішав. – Схоже, наша зірка сходить на небосхилі, і найближчим часом усе може змінитися на краще.