Сказавши це, швейцарець раптом замовк – немовби язика проковтнув. У вітальні зависла напружена тиша.
– То що ж там є у тих ваших палацах? – не стерпівши, нарешті перепитав Неплюєв.
– А?.. Що?.. – Гість аж сіпнувся, немовби оговтавшись після пробудження, й витріщив на російських резидентів і без того трохи лупаті світло-карі очі.
– Ви сказали…
– А-а-а, так-так! Сказав, сказав, – капітан Хаґ знову зніяковіло посміхнувся. – У тих палацах, знаєте, розписи – скрізь пишні настінні розписи! От я до чого звик, а не до отакої голизни. Втім, у подібній простоті також є своя прихована привабливість.
Тепер на трохи одутлому обличчі гостя засяяла така тепла й лагідна посмішка, що від здивованого запитання не втримався вже Вишняков:
– І в чому ж вона полягає, люб'язний капітане?
– Це так нагадує мені білизну коров'ячого молока!..
– Молока?! – в один голос перепитали російські резиденти.
– Так-так – молока!.. Чи знаєте, яке смачнюще молоко дають справжні швейцарські корови? О-о-о, боюся, ви цього не знаєте і навряд чи колись знатимете – звісно, якщо не відвідаєте рідну мою Швейцарію!..
Протягом наступних півгодини Неплюєв і Вишняков з невпинно наростаючим відчаєм змушені були вислуховувати розлогу лекцію про справжніх швейцарських корів, про властивості справжнього швейцарського молока, особливості приготування справжнього швейцарського сиру і його відмінності, наприклад, від сиру голландського чи того ж таки французького. При цьому капітан Хаґ встиг згадати пару-трійку цікавих епізодів з дитинства, яке минуло у невеличкому альпійському маєтку його батьків, і порівняти спекотний стамбульський клімат з прохолодою гірських луків.
– Послухайте, люб'язний капітане, – перервав нарешті його слововиливи Неплюєв, – ви так смачно розповідаєте про просту селянську їжу, про молоко і сир, що мені закортіло трохи перекусити.
– О-о-о, даруйте, даруйте, – швейцарець зніяковіло позадкував, – просто всі тут, у Стамбулі, розпитують мене про батьківщину, от я й дозволив собі…
– Нічого, люб'язний капітане, то пусте, – підхопив Вишняков. – Я ж запросив вас на обід, а ми вже биті півгодини стирчимо у вітальні.
– А-а-а, так-так – на обід!
Сказавши це, гість плеснув у долоні й кивнув головою так енергійно, що капелюх мало не впав на підлогу вдруге. Капітан миттю змінився в обличчі й схопився за його криси так поспішно, немовби чогось злякався.
– Тоді проходьте, прошу, – Вишняков коротко кивнув і попрямував у глиб будинку, Хаґ у супроводі другого резидента рушили за ним.
По дорозі Неплюєв напружено аналізував перші враження… Але якщо чесно, то він просто й відверто розгубився! Так, Вишняков ще позавчора розповів, як пан Хаґ солов'єм заливався на прийомі в Єрусалимського патріарха, проте тоді важко було навіть уявити всю міру балакучості швейцарця. Ото вже точно язик без кісток!.. І якого це дідька його до Стамбула занесло?! Вишняков казав, нібито патріарху капітан Хаґ втовкмачував щось про подорож заради цікавості? Що ж, можливо, цілком можливо…
– Ну, от і наша їдальня! – перший резидент штовхнув двері, пропустив гостя вперед і запропонував: – Будь ласка, капітане, проходьте і влаштовуйтеся, немовби у себе вдома…
– Де саме вдома – у Швейцарії чи у Франції? – негайно зреагував гість.
– Та де завгодно! Хоч там, хоч там.
– А-а-а, гаразд, гаразд. А ви?..
– Нам треба віддати розпорядження щодо обіду.
– А-а-а, так-так, розумію, розумію… Що ж, гаразд!
Капітан Хаґ кивнув, увійшов до їдальні, одразу ж подивився на прикрашену східними візерунками стелю, мовив:
– О-о-о, це мені подобається значно більше! Хоча з Версалем все ж таки не порівняти… – І після крихітної, ледь помітної паузи завершив: – Як і з розписами інших французьких палаців, у яких мені доводилося стояти на варті.
– За обідом, за обідом розповісте, люб'язний капітане!
– О-о-о, так-так…
Вишняков зачинив за гостем двері їдальні, одразу ж зробив Неплюєву знак, і обидва резиденти кинулися до місця, де у стіні були прорізані крихітні шпаринки для спостереження. Крізь них побачили, як капітан Хаґ підійшов до обіднього столу, всівся на один з ослонів, стомлено витягнув ноги, скинув капелюха, уважно обстежив його з усіх боків і якось занадто обережно, немовби царську корону, поклав на ослін поруч із собою. Лише після цього з меланхолійним виглядом втупився у стелю.
Резиденти здивовано перезирнулися.
– Капелюх, капелюх… Чому швейцарець носиться з ним, немовби дурень з писаною торбою? – прошепотів Вишняков.