Так, з іншого боку його батько Йоганн Каспар Гете був австрійським радником юстиції, у нинішній війні Австрія та Франція виступали в союзі… І як тоді можна не вболівати за перемогу французів?! Тим паче, у складі їхнього штабу є такий чудовий гер генерал Орлі!.. Тільки про одне хлопець шкодував: гер Григор далеко не завжди мав вільний час, аби досхочу поспілкуватися з ним. І треба ж такому статися, щоб сьогодні саме цей чоловік дістав важке поранення!!!
Протягом дня у місті панувала напружена тиша, лише іноді порушувана віддаленим гуркотінням: то поблизу Бергена «лаялися» гармати ворогуючих армій. А коли сонце вже підповзало до лінії небокраю – раптом на вулицях здійнялися гомін і брязкотіння, заіржали й затупцювали коні. Тільки-но Йоганн Вольфганг вибіг з дверей будинку, як побачив дивну картину: уздовж вулиці щосили мчав здоровань Кароль, тримаючи на витягнутих руках непритомного генерала. Обмотана червоною від крові рядниною голова Григора Орлі моталася в такт із кроками охоронця. Не звертаючи на зустрічних анінайменшої уваги, Кароль злетів на другий поверх штабного будинку, за один крок перестрибуючи через три сходинки, і зник за дверима однієї з кімнат. Біля них одразу ж став вартовий. Хлопця він не проганяв, лише не дозволяв заходити всередину.
Ось тут, просто на порозі Йоганн Вольфганг і просидів весь цей час. Декілька разів двері кімнати ненадовго прочинялися: то звідти виносили використані закривавлені бинти, то заносили всередину тацю з їжею. Тоді звідти долинали міцні пахощі невідомих ліків. Хлопчина дуже хотів побачити пораненого, та вартовий усе не дозволяв… Приходила мати, намагалася переконати Йоганна Вольфганга:
– Облиш, синку, генералу зараз не до тебе, він мусить видужати.
Хлопець лише вперто хитав головою.
І лишався сидіти на порозі кімнати, як і до того…
– Агов, малий!
Йоганн Вольфганг прокинувся від того, що хтось торсав його за плече.
Миттю звівся на прямі, протер заспані очі.
Перед ним стояв здоровань Кароль – стомлений, неголений, все у тому ж запорозькому костюмі, в якому полишив поле бою. На червоній тканині шароварів та жупана засохли сірі та брунатні плями – бруд і кров…
– Можеш увійти. Йому вже краще, тож лікар дозволив…
– Дякую, гер Кароль, красно дякую!
– Не мені дякуй – лікареві.
Та хлопчина вже кинувся у розчинені двері, не слухаючи охоронця.
З усіх боків підпертий подушками, Григор Орлі сидів у ліжку і щиро посміхався. Його голова була щільно обмотана лляними бинтами, що здалеку скидалися на чудернацький капелюх. Синій мундир з жовтувато-гарячими обшлагами й відворотами лежав у кутку кімнати біля каміна, там же на стільці стояла таця з порожнім посудом.
– Гер генерал!..
– А-а-а, юний мій друже!.. Кароль сказав, ніби ти просидів під дверима кімнати відтоді, як мене сюди занесли?
– Так, і вартовий зазначив, що хлопець ні на хвилину не відлучався, – підтвердив охоронець, який також повернувся до свого пана.
Польний маршал кивнув дуже повільно і (як здалося хлопцеві) обережно, далі мовив:
– Приємно усвідомлювати, що за тебе хвилюється отакий от чудовий хлопчина… який колись-то стане видатною людиною.
Він трохи помовчав і додав здивовано:
– Знаєш, юний друже… Ніколи навіть гадки не мав, що це може бути настільки приємним.
– Гер генерал, а у вас є діти?
– На превеликий жаль, немає.
– Чому?..
– Ну-у-у, як тобі пояснити… – Губи пораненого здригнулися. – Не склалося якось, от і все.
– А дружина?
– Так-так, дружина є – мадам Луїза-Єлена ле Брюн де Дентевіль. Кохана моя Олена.
– Вона лишилася там, у Франції?
– Природно! Де ж іще їй бути?! Як і належить дружині генерала, живе собі у нашому замку Орлі, чекає на моє повернення.
– Ви поїдете до неї зараз же? Після сьогоднішнього?.. Себто після того, як оце вас поранило…
Сам хлопчина не вбачав у своєму запитанні якогось підступу, він просто хотів дізнатися, коли доведеться розпрощатися з польним маршалом. Проте і сам Орлі, і його охоронець ніби трохи засмутилися. Йоганн Вольфганг по черзі кидав здивовані погляди то на одного, то на другого, та вони мовчали.
– Що сталося, гер генерал? Я щось не так…
– Ні-ні, друже, не переймайся, – поспішив заспокоїти хлопця Григор Орлі. – Ти анітрохи не винен у тому, що мимоволі торкнувся болісної теми. От якби інші це розуміли також, тоді…