Поранений стомлено прикрив очі й констатував:
– У такому разі, хлопче, у мене не було б жодного приводу для занепокоєння, і я міг би спокійненько їхати на лікування додому, щоб заразом і дружину провідати. Проте ситуація не настільки сприятлива, а отже мені доведеться лишитися тут, у Франкфурті. Адже без мене…
Польний маршал замовк, натомість заговорив Кароль:
– Та чого там! Не люблю я, знаєте, отаких от недомовленостей і натяків!..
Орлі зробив різкий жест рукою, проте охоронець продовжував говорити:
– Ти, малий, мусиш знати, що сьогоднішня битва була виграна…
– Каролю, Каролю! Будь ласка!.. – благально мовив поранений.
Запорожець загарчав, немов голодний пес, але докінчив уже тихіше:
– Так от, сьогоднішня битва поблизу Берґена була виграна виключно талантом і сміливістю мого пана – от що я скажу тобі, хлопче.
– А чом ви шепочете? Чом боїтеся сказати про це на повний голос? – щиро здивувався Йоганн Вольфганг.
Польний маршал і охоронець лише обмінялися короткими поглядами, проте жоден з них не відповів. Справді, чи варто було розтлумачувати хлопцеві, що іншими корпусами французької армії командують принц Субіз і принц Лотаринзький, тоді як Григор Орлі – зовсім не принц, а всього лише граф?! Що він лише польний маршал, тоді як головнокомандувач де Брольї є маршалом Франції?! Що той-таки де Брольї очолює таємний кабінет Луї XV «Секрет короля», а отже є прямим шефом графа Орлі?! І що насамкінець останній – усього лише іноземець, якого Франція милостиво пригріла у гостинних обіймах… До того ж, іноземець цей і досі не полишає ідеї щодо майбутнього звільнення своєї батьківщини від чужоземного гноблення… та оскільки у черговій війні Франція і Росія стали союзницями, сповідувати подібну ідею нині вкрай небажано.
А іноді навіть дуже-дуже небезпечно…
– Ти, друже, ще занадто малий, аби все зрозуміти, але в той же час достатньо великий, щоб запам'ятати мої пояснення, а потім пробовкнутися, коли не треба, – нарешті мовив польний маршал.
– Розмовляєте зі мною, немовби з якоюсь малечею. Це несправедливо. – Хлопчина ображено закусив нижню губу.
– Світ сам по собі не дуже-то справедливий, краще звикнути до цього змолоду. – Якби не важке поранення, Орлі, мабуть, розсміявся б.
– А якщо я не хочу звикати?..
– Тоді роби все від тебе залежне, щоб твоїми зусиллями справедливості бодай трохи побільшало, – спокійно зауважив генерал. – Не шукай користі, а просто роби свою справу, і тоді все, що тобі належить отримати у цьому житті, само прийде в руки. Ось яким має стати шлях, достойний справжнього лицаря!
– І в сьогоднішньому бою ви показали себе отаким от достойником, мій пане! – підхопив Кароль. – І яка за це нагорода – куля у голову?! Добре, що тільки зачепило, а не на смерть… Бо я вже так перелякався, так перелякався!..
– Дурниці, всі ми ризикуємо, – слабко відмахнувся поранений. Але тепер не витримав Йоганн Вольфганг:
– Краще розкажіть, що сталося там, на полі бою!
– Тобі справді цікаво? – здивувався Кароль.
– Ти що, братику, хіба не бачиш, як палають оченята нашого юного друга? – ласкаво звернувся польний маршал до охоронця.
– Бачу, мій пане, але ж…
– То розкажи йому.
– Моя німецька залишає бажати кращого…
– Нічого, нічого, я зрозумію! – поспішив запевнити хлопчина.
– А чого не зрозуміє, те я поясню додатково, – пообіцяв граф.
– Ну, гаразд, гаразд, умовили…
І Кароль заходився розповідати.
…Під потужним вогнем гармат довгі шеренги прусської піхоти повільно, але вперто просувалися до центру французьких позицій, що прикривали Берґен. За пруссаками йшло каре англійців, в ар'єргарді крокували ганноверці. Принц Брауншвейзький із залізною впертістю втілював у життя лінійну тактику, доведену Фрідріхом Великим до найвищого ступеня досконалості: вести наступ, не зважаючи на будь-які втрати «гарматного м'яса»! Кидати у пекло шеренгу піхоти за шеренгою так, щоб викликати спочатку розгубленість, а потім паніку у лавах супротивника, зламати його психологічно, щоб насамкінець справу довершили багнети тих солдатів, які залишаться в живих.
Найімовірніше, так би все і сталося… якби не рішучість командира «синіх шведів короля». Стоячи на одному з флангів оборонців Берґена, Григор Орлі лишався осторонь головної лінії прусського наступу. Час від часу граф надсилав гінців до маршала де Брольї з проханням вдатися до флангової атаки, проте регулярно отримував наказ залишатися на місці: мовляв, і без того все минеться… Проте близько першої години впертість головнокомандувача не здавалася аж надто виправданою, оскільки супротивник підійшов надто близько до французьких батарей: отже, йшлося щонайменше про втрату артилерії. Водночас, пруссаки зовсім не зважали на те, що підставили графу Орлі жодним чином не захищений фланг…