І він наважився на блискавичну, хоча й самовільну атаку! Першою на прусську піхоту налетіла запорозька сотня, очолювана самим польним маршалом. Маневр козаків був аж надто несподіваним, тож одразу сплутав Фердинанду Брауншвейзькому всі карти. На додачу, кінські копита здійняли величезну хмару пилу, тому пруссаки не змогли роздивитися, що насправді їх атакує лише жменька вершників!
Що б там не було, а головної мети Григор Орлі досягнув упевнено й одразу: наступ супротивника захлинувся, довгі шеренги здригнулися, змішалися… А слідом за козаками в атаку вже йшла французька піхота, завбачливо прикрита на флангах кавалерією, з тилу – драгунським полком «синіх шведів». Цей удар остаточно зім'яв військо принца Брауншвейзького, яке втратило половину особового складу вбитими, пораненими і полоненими та відкотилося від Берґена у повному безладі.
I маршал де Брольї, і принц Субіз, і принц Лотаринзький спочатку вкрай обурилися самоуправством «неслуха» графа Орлі, проте насамкінець вимушені були зізнатися, що його втручання було дуже й дуже вчасним. Принаймні непросту та неоднозначну ситуацію на полі бою польний маршал перетягнув на користь французів одним-єдиним маневром – рішучо, швидко й ефективно. Члени штабу заходилися наввипередки вітати його… Проте гінці повернулися із сумною звісткою: виявляється, під час атаки Григора Орлі було важко поранено в голову. Порятунком графа вже займався вірний Кароль.
От, власне, і вся історія.
Йоганн Вольфганг слухав охоронця, широко роззявивши рота. А по завершенні розповіді розгубився настільки, що продовжував мовчати, здивовано кліпаючи очима.
І тут маршал раптом замріяно мовив:
– Але бачила б мене кохана моя дружина Олена під час тієї атаки!..
Й якось таємничо додав:
– Гадаю, вона б закохалася у мене ще сильніше, ніж зараз!.. Хоча кохати так, либонь, вище людських сил… проте, юний мій друже, чоловіки занадто грубі, аби звідати воістину бездонні глибини пристрасного жіночого серця. Це правда, свята правда, от що я скажу тобі, юний друже…
Червень 1732 р. від Р.Х.,
Мала Азія
Дивне місце – пустеля! Йти випаленою безжальним сонцем землею доводиться виключно вночі, бо витримати спеку літньої днини не під силу навіть провідникові каравану, який сходив ці місця вздовж і впоперек. Та й жодна жива істота, здається, не витримає…
Але ж тільки-но засутеніє, як комахи, ящірки та всякі різні плазуни починають вилізати не тільки з-під кожної сухої стеблинки, але й просто з голого піску! А на них вже чатують чудернацькі тварини і птахи, які загалом ховаються бозна-де і як…
Де Брусі мимоволі втягнув голову в плечі, потім уповільнив ходу й почав роздивлятися, що ж відбувається там – просто у нього під ногами. Тільки б на змію не наступити ненароком!.. Сріблясте місячне сяйво навіть найменшу тріщинку в землі робить схожою на плазуна. Звикаєш не довіряти власним очам, оскільки за відсутністю в людини крил не можна летіти понад землею – як раптом…
Бр-р-р-р!!!
Звісно, можна було б не йти пішки, а їхати на коні або з дещо меншим комфортом – на верблюді. Проте мертвотний спокій пустелі є оманливим, тож краще все ж таки триматися якнайближче до месьє Даріуша – якщо вже доля звела їх разом. Крім того, всі караванники, від найзаможнішого купця до останнього погонича, йдуть пішки, аби не перевантажувати тварин. Адже головне – вантажі, нав'ючені на верблюдів, коней і віслюків. Ну, а арабські скакуни – чи не найцінніший товар у каравані. Хто ж дозволить собі таку розкіш: на товарі їздити?! Таким чином, тільки-но де Брусі осідлає верблюда або коня, через подібний вияв слабкості всі одразу ж переконаються: ніякий він не купець! А разом з ним запідозрять і месьє Даріуша…
Їм і без того не дуже-то довіряють, проте вважають за краще тримати язики за зубами: кому яке діло, навіщо з караваном мандрують ці двоє – француз і персіянин… якщо всім добряче заплачено?! Нехай собі мандрують, якщо хочуть, нехай видають себе за купців, які мають невідкладні торговельні справи у Мантані. Проте невиразні підозри – це одна річ, а відкрите неприйняття – зовсім інша. А пустеля – місцина дивна та незвичайна. І якщо двоє уявних купців – персіянин і француз – не дійдуть до кінцевого пункту маршруту, а згинуть десь посеред пісків, укритих чагарниками й пучечками висохлої трави, кому яке до того діло?!