– Нічого жахливого у тому немає, адже з Мантаня на Стамбул також відпливають кораблі.
– Як можна таке стверджувати?! – обурився де Брусі. – Адже з-за вашої дурнуватої примхи ми запізнюємося принаймні на цілий тиждень!..
– Краще запізнитися на один тиждень, ніж на ціле життя.
– Але ж!..
– Це Схід, месьє де Брусі! – усміхнувся персіянин. – Схід – і тим усе сказано. Тут будь-яка справа робиться неквапом, ніхто нікуди не поспішає.
– Люди подорожують уночі, а не вдень, як у нас, – підтакнув француз.
– А найзачуханіше селище у декілька разів древніше, ніж пишні європейські столиці. То куди ж поспішати, поясніть, будь ласка?..
Де Брусі спробував придивитися до свого загадкового супутника, проте посеред темної турецької ночі, лише у світлі небесних зірок, мало що можна розгледіти.
– Я з нетерпінням очікую відповіді, месьє, – нагадав Даріуш.
– От ви самі, наприклад, зараз дуже поспішаєте, – процідив де Брусі крізь зуби. Доки вони розмовляли, молодий місяць почав висовувати з-за небокраю яскраві чортячі ріжки, тому француз побачив тінь смутку, що одразу насунулася на опецькувате обличчя перського купця.
– Саме так, месьє Даріуш, ви рветеся вперед зовсім не з-за ревного служіння Франції, а на зустріч з вашою чорноокою пасією – з цією Лейлою, чи як там її звуть?!
– Вас то дратує? – доволі різко мовив персіянин.
– Ну-у-у, не те щоб аж занадто…
Тепер уже де Брусі прикусив язика, бо раптом відчув, що попри свою не надто певну шведську готовий от просто зараз викласти попутникові певні відомості про себе. Але ж заради чого розкривати перед ним душу?!
– Тоді у чім річ? – підозріло запитав Даріуш.
– Бачте, месьє… Мабуть, ви дуже важлива персона, якщо… – Де Брусі обережно кахикнув і резюмував: – Якщо поселилися у Смірні в готелі на Рю де Франс, а неназвана особа доручила мені привезти вам особисті інструкції, а потім в інтересах Франції супроводжувати вас…
– Отож-бо – супроводжувати мене! Розумієте, де Брусі? Су-про-вод-жу-ва-ти, – мовив Даріуш по складах, аби співрозмовник зрозумів його якнайкраще. – От і супроводжуйте, будь ласка! І не втручайтеся у мої дії…
– Але ж я в курсі інструкцій, даних вам неназваною особою! Я знаю, який маршрут вам запропоновано…
– Так, саме так – за-про-по-но-ва-но! Ви напрочуд точно шдмітили це, вітаю.
– Ну, чи не казав я одразу, що погано знаю шведську?! – обурився француз. – Ну, не так я висловився: не запропоновано, а наказано! На-ка-за-но пливти морем із Смірни до Стамбула.
– Погодьтеся, головне полягає у тому, аби прибути до Стамбула, а потрапимо ми туди безпосередньо морем або ж через Мантань – то вже справа другорядна.
– Месьє Даріуш!..
– Так, прошу?..
Де Брусі знов замислився, перш ніж зауважити:
– Я би і не протестував так, якби на ваше рішення безпосередньо не вплинула ота ваша немічна вдовиця.
– Ви пережили нещасливе кохання й відтоді не схильні довіряти жінкам?..
Француз з ненавистю позирнув на персіянина. У сріблястому місячному світлі достеменно роздивитися його обличчя було неможливо – хіба що очі сяяли двома веселими вогниками, а густа русява борода похитнулася під зневажливою посмішкою!..
– Месьє Даріуш, прошу – стережіться! Тільки та обставина, що неназвана висока особа наказала мені супроводжувати вас у подорожі до Стамбула, а можливо, й надалі, ще не дає вам жодного права!..
– Шановний месьє де Брусі…
– Я ж, зрештою, французький дворянин, чорт забирай!..
– Тихіше, тихіше, прошу, – спробував заспокоїти його персіянин.
Нічна сварка на караванній стежці? Так, це їм зовсім ні до чого…
Могутнім зусиллям волі француз спробував заспокоїтися. Оцінивши його прагнення, Даріуш кивнув і пояснив:
– А я трохи старший від вас, тому не шукайте у моїх словах нічого, окрім щирого співчуття. Ви справді надто молодий, бо навіть припустити не можете, що трагедія нерозділеного кохання могла спіткати не лише вас одного. Отже, яка ваша історія?
– З чого б це мені розкривати перед вами душу? – відчувалося, що де Брусі й досі обурений.
– Чекати до нинішнього ранку ще довго, а до Мантаня як мінімум два нічні переходи. То, може, нам варто краще познайомитися?..
Де Брусі знову зміряв співрозмовника недовірливим поглядом. Зрештою, він же не зобов'язаний розповідати йому все достеменно!..
– Ну-ну, де Брусі, давайте, сміливіше! – підбадьорив персіянин. – А потім – люб'язність за люб'язність: я розповім вам свою історію.
І француз здався:
– Ну, гаразд, умовили… Отже, месьє Даріуш, я сам…