Він трохи помовчав.
– Мій рід походить із півдня Франції – з Провансу. Якщо ви достатньо розумієтеся на географії Європи…
– Мені відомо, які провінції має Франція.
– Отже, я розумію ваш східний темперамент краще, ніж зрозумів би житель півночі.
– Так-так, де Брусі, повністю згоден: між нами встановилася повна взаємна довіра і повне взаєморозуміння.
Француз із ненавистю зиркнув на персіянина, проте тепер обличчя Даріуша було абсолютно серйозним.
– Отже, південь Франції… Хм-м-м… Край уславлених поетів, які оспівували кохання в усіх його проявах… Сама атмосфера…
– Ми домовилися перейти на шведську, інакше у відповідь я прочитав би вам не один любовний вірш перських поетів, – замріяно мовив Даріуш.
– Я не про те, я про себе…
– Не виправдовуйтеся, де Брусі. Ви не винні у тому, що батьки вашої нареченої у брутальній формі відмовили представникові шляхетного, проте зубожілого роду.
– Звідки ви знаєте?! – від несподіванки француз навіть зупинився.
– Не стійте на місці, будь ласка. Буде день – буде й відпочинок. Але допоки ніч не скінчилася…
– Ні, звідки ви це знаєте?! – лише трьома широкими кроками де Брусі наздогнав персіянина і схопив за плече, намагаючись розвернути обличчям до себе.
– Я ж сказав одразу: не думайте, що ви лише один у всьому світі, хто постраждав від нерозділеного кохання, – одним легким рухом Даріуш звільнився від руки, що стиснула його плече.
– І все ж таки…
– Моя історія, шановний мій де Брусі, є майже повним віддзеркаленням вашої. От і все.
– І після того ви вірите своїй удовиці?! – обурився француз. – Як можна?! Якщо ці істоти у спідницях настільки легко зраджують кохання…
– Так буває, якщо дівчата молоді й нерозважливі. Проте з роками природа жінки змінюється, і це треба враховувати.
– Не вірю!..
– Ви кажете таке, бо не знайомі з моєю Лейлою.
– Всі жінки слабкі та брехливі…
– Не всі, – різко й вагомо мовив персіянин, як відрубав.
– Та ви хворі!..
– Повторюю: ви не говорили з моєю Лейлою. А якби поговорили хоч би п'ять хвилин…
– Жага кохання засліпила вам очі!
– Навпаки, кохання підказує мені, що Лейла ніколи не зробить нічого поганого своєму коханому. Себто мені.
Де Брусі збирався щось відповісти, та персіянин раптом різко зупинився, виструнчився і просичав:
– Тш-ш-ш-ш!..
Це було настільки несподівано, що француз налетів на нього, але й собі завмер поруч з попутником. Саме у цей момент немовби навмисно на місяць наповзла легенька хмаринка, тож навкруги не було видно анічогісінько. Доводилося хіба що прислухатися.
– Хіба ви не чуєте? – прошепотів Даріуш.
– Що?.. – здивувався де Брусі. Але персіянин уже побіг на півзігнутих кудись убік, потягнувши за собою француза і хрипко промовляючи:
– За мною! Швидше, месьє, швидше, не баріться!..
За пару десятків кроків праворуч від караванної стежини чорніла крихітна улоговинка, заросла якимись чахлими чагарниками: здавалося, Даріуш прямував саме сюди.
– Месьє, будь ласка… – почав було француз, проте у відповідь почув різко-хрипке:
– Цитьте! Ані пари з вуст!!!
– Що-о-о?! Та як ви тільки смієте звертатися подібним чином до…
– Мовчіть!!! Заради вашого Бога і мого Аллаха – мовчіть!..
Тільки-но вони впали під захист чагарників, як де Брусі почув одночасне глухе тупотіння великої кількості ніг. Висушена безжальним денним сонцем земля ледь відчутно загула.
– Що воно у біса…
Не дочекавшись більш гучного прояву емоцій, персіянин щосили затиснув долонею рот француза і лиховісно прошепотів:
– Здається, наш караван спіткало велике лихо.
– Тобто?! – крізь притиснуту до губ долоню промимрив де Брусі.
– Розбійники… – самими губами прошепотів Даріуш. Хмаринка грайливо випустила місяць із своїх обіймів, тож у казково-сріблястому сяйві очам відкрилася дивна картина: здійнявши величезні стовпи куряви, до авангарду і ар'єргарду каравану одночасно неслися дві групи вершників. Над їхніми головами яскраво виблискували криві клинки. Побачивши таке, де Брусі спробував вирватися з рук персіянина, але той не дозволив, лише просичав роздратовано:
– Тихіше, месьє, тихіше!
Проте француз не здавався: там, на караванній стежині дзвенить криця, лунають зойки, іржуть коні, ревуть верблюди, а вони ховаються тут, у чагарниках?! Чому цей клятий месьє Даріуш виставляє його жалюгідним боягузом?! За що таке безчестя?!
– Ви ж нас викриєте! Схаменіться, прошу, – шепотів персіянин. І як не пручався де Брусі, клятий Даріуш виявився сильнішим.
Між тим, шум і галас на караванній стежині поступово вщухли. Попри це, персіянин продовжував утримувати супутника у залізних обіймах, доки навкруги не запанувала тиша, більше не порушувана жодним звуком. Тільки тоді француз полишив схованку…