– Смію, бо ваше життя належить не вам.
– А кому ж тоді, цікаво дізнатися?!
– Вашому правителю – королю Франції. Хіба ж ні?..
І доки ошелешений француз розгублено кліпав очима, Даріуш подався повз нього до караванної стежини, недбало кинувши через плече:
– А якщо це так і є, тоді прошу допомогти мені оглянути місце сутички.
– Що ви зібралися шукати, якщо не секрет?
– Ну, чому ж одразу секрет!..
Персіянин зупинився і позирнув на де Брусі трішечки глузливо, від чого кров у жилах француза так і закипіла.
– По-перше, мусимо перевірити, чи не лишилося тут живих: можливо, когось-таки ще вдасться врятувати. А по-друге, нам конче необхідно вирішити проблему з водою…
Де Брусі лишалося тільки приєднатися до персіянина. Ретельні півгодинні пошуки безрезультатними не залишилися: у їхньому розпорядженні опинився пристойних розмірів міх.
– Ну що, месьє Даріуш, тепер нарешті рушаймо у путь?
– Так, звісно.
Проте ледве француз зробив декілька кроків уперед по караванній стежині, як персіянин зупинив його різким окриком.
– Ну, а тепер у чім річ? – з кислим виразом на обличчі запитав де Брусі.
– Ви куди прямуєте?
– Як-то – куди?! Ясна річ – на Мантань.
– Цією караванною стежиною?
– Природно!
– Просто у розбійницьке лігво?..
Француз аж отетерів від несподіванки, а персіянин продовжив глузливо:
– Якщо ви встигли помітити… та й сліди на землі про це говорять, то розбійники напали одразу з двох боків: на авангард і ар'єргард каравану. А потім оточили купців звідусіль і перебили, немовби тих куріпок. Але у такому разі ризикну припустити, що розбійницькі лігва можуть бути розташовані як позаду, так і попереду.
– Отже, месьє Даріуш, ви натякаєте, що нам не можна ані йти уперед, на Мантань, ані повертати назад, на Смірну?
– Я би не ризикнув, – підтвердив персіянин, – а отже, вам також не дозволю ризикувати.
– Але куди ж тоді…
– Якщо не вперед і не назад, тоді лишається одне-єдине – убік.
Даріуш вимовив це абсолютно спокійно, і його незворушність подіяла на де Брусі, немовби шпори на огира:
– Що це ви верзете, добродію?!
– Підемо на захід – тоді точно врятуємося.
– Либонь, ви таки збожеволіли від переляку…
– Аж ніяк.
– Але ж там пустеля!..
– Там море.
– А скільки до того моря йти, ви хоча б уявляєте?!
– На відміну від вас, де Брусі, перш ніж пускатися у путь, я не полінувався достеменно вивчити карту місцевості, а не просто йти за караванником. Втім…
Тут клятий персіянин зміряв француза критичним поглядом з голови до ніг і замислено промимрив:
– Втім, можливо, я помиляюся, і ви також здогадалися вивчити карту. А тому зараз самі, без моїх підказок скажете, як нам найкраще дістатися звідси узбережжя.
– Я не кажу про маршрут, я кажу про час, – не відповівши Даріушу прямо, де Брусі гордовито задер підборіддя. – Отже, наскільки швидко можна дістатися моря, як вважаєте?
– Приблизно за день чи два, – персіянин вважав за краще не повторювати підступне запитання щодо маршруту.
– Без питва та їжі! Пхе!..
Француз нервово пересмикнув плечима.
– Води маємо цілий бурдюк.
– А як щодо їжі?..
– На порожній шлунок йти легше.
– Цілих два дні?!
– Дві ночі, де Брусі, дві ночі. Удень на тутешньому сонці ви просто підсмажитеся. Що ж до їжі… Я тут знайшов дещо, окрім води.
Даріуш продемонстрував невеличкий згорток з трьома місцевими пласкими хлібцями.
– Йти пустелею хтозна-куди – це справжнісіньке божевілля!
Бідолашний француз схопився за голову.
– Ну, тоді можете й надалі подорожувати караванною стежиною, – знизав плечима персіянин.
– Але ж!..
– От тільки коли наштовхнетеся на розбійників, не кажіть, що я вас не попереджав.
Де Брусі миттю знітився, потім мовив тоном приреченого на смерть:
– Ніколи й гадки не мав, що погоджуся на отаку відчайдушну пропозицію, як ваша, месьє Даріуш.
– Нічого, нічого, – поспішив «утішити» його персіянин. – Очі бояться, руки роблять. Ваш розум не бажає приймати мій план, але гарантую: ваші ноги й не помітять, як подолають відстань звідси аж до самого моря.
І оскільки де Брусі все ще вагався, він махнув рукою ліворуч і бадьоро вигукнув:
– Вперед, і негайно! Половина ночі вже спливла, а до світанку нам дуже бажано знайти бодай якусь схованку, щоб захиститися від денної спеки.
Решту ночі вони майже не розмовляли. Де Брусі тримався позаду персіянина: якщо той вигадав весь цей божевільний план, якщо добровільно визвався бути поводирем – от нехай і веде! А якщо помруть вони тут, посеред малоазійської пустелі… Що ж, нехай цей гріх залишиться на поганській совісті Даріуша!