– Зі Смірни до Стамбула через Мантань. Це вас більше влаштовує?
– Ні, менше. Причому значно менше!
Попри тьмяність місячного сяйва, де Брусі помітив, як на обличчя супутника немовби грозова хмара наповзла.
– Ви знов за своє?..
– Авжеж!
– Попереджаю, месьє, якщо посмієте говорити щось зле про мою Лейлу…
– А хто ж іще заманив нас у цю пастку?!
– У пастку?!
– Так, месьє Даріуш, саме так!!!
– Ви добре подумали, перш ніж казати…
– Ну, так, ясна річ! Підступно підкинути своему коханцю чудову ідею: відмовитися від прямого подорожування на Стамбул, натомість іти на Мантань – а тут караван потрапляє у заздалегідь підготовлену засідку!
– Месьє де Брусі!..
– І от пустеля вже поглинула двох подорожніх, сліди яких годі й шукати!
– Месьє де Брусі, замовкніть, заради Аллаха!!!
– Що, месьє упертюху, не подобається чути правду?!
Даріуш довго мовчав, потім різко підвівся й кинув:
– Ходімо далі. їжі у нас більше не залишилося, бурдюк майже спорожнів.
– Здохнемо ми тут, у пустелі цій треклятій!!!
– Ні.
– Здохнемо, месьє Даріуш!!! І все з вашої ласки!!! З ласки вашої та Лейли цієї!..
Дзенькнула криця, і перш ніж француз встиг відреагувати, криве лезо вперлося йому в шию.
– Якщо негайно не припините знущатися, де Брусі, тоді ви тут точно залишитеся. Ви – але не я. Зрозуміло?
Француз приречено кивнув.
– Ну, от і добре. От і домовилися, – персіянин сховав шаблю. – А тепер рушаймо.
Останні краплі води з міха випили перед самим світанком. Даріуш широко розмахнувся, закинув бурдюк якомога далі й мовив:
– Ну все, тепер лишається єдине…
– Все ж таки померти від спраги? – попри безнадійність їхнього становища, у голосі де Брусі бринів сарказм.
– Ні, йти далі, доки не досягнемо моря. Якщо ми не відхилилися надмірно на південь або північ, лишилося зовсім небагато.
– А якщо відхилилися?..
Даріуш зміряв француза вбивчим поглядом від маківки до п'ят і процідив крізь зуби:
– Особисто я маю намір йти уперед, доки ноги рухатимуться.
– Ви божевільний!..
– Побачимо, де Брусі, невдовзі побачимо.
І розвернувшись спиною до сонця, окраєць якого вже виринув з-за небокраю, персіянин рушив до чергового пагорка.
І що ж?! Усе сталося, немов у казці: години через три, коли навколишній світ скидався швидше на передпокій пекла, ніж на грішну землю, з вершини чергового пагорка їхнім стомленим очам відкрилося безмежне, до самого небокраю медово-золотаве дзеркало, що відбивало безжальні сліпучі промені денного світила. Не втримавши емоцій, француз відчайдушно заволав і мало не кинувся уперед, проте Даріуш утримав його, схопивши за плече:
– Агов, де Брусі, не так хутко, прошу!
– Либонь, ви сказилися?! – обурився той.
– А раптом це лише міраж?..
Француз так і завмер, а персіянин поплескав його по плечу заспокійливо й мовив:
– Ну, що ви, що ви, месьє! Не треба одразу ж впадати у відчай.
– А якщо то справді не море, а-а-а?..
– Ну, то підемо й подивимося. Тільки от бігти не треба: адже якщо це справді вода, ми біля неї чудово відпочинемо. Якщо ж то лише мара – ви ризикуєте безцільно розтринькати решту сил, дуже необхідних для подальшого шляху.
Проте все скінчилося добре: через півтори години вони, як були в одежі, так і шубовснули у теплу, немовби парне молоко, воду.
– Тільки не пийте у жодному разі, – суворо попередив француза Даріуш. – Спрагу тим не втамуєте, тільки гірше собі зробите.
Де Брусі зневажливо позирнув на супутника, потім відвернувся й занурився у море з головою.
Звісно, спрага продовжувала мучити їх, причому дедалі відчутніше. Та все ж тепер подорожувати стало трохи легше: адже час від часу можна було намочити одяг. А після полудня далеко попереду на узбережжі вималювалися контури бідної рибальської хижки…
Лише декілька срібних монет знадобилося, щоб їх не тільки нагодували-напоїли досхочу, але й доправили на облізлому човнику до самого Мантаня.
– Можливо, не треба ризикувати? – обережно спитав де Брусі, тільки-но вони ступили на кам'яні плити набережної. – Завдяки вам ми не помірялися силами з місцевими розбійниками, потім милістю Божою не підсмажилися у пустелі, а тепер…
Не сказавши на той закид жодного слова, Даріуш рішуче мотнув головою і пірнув у лабіринт вузеньких міських вуличок. Французу тільки й залишалося йти слідом. Потрібний будинок знайшли доволі швидко, проте буквально на порозі де Брусі знов зупинив супутника і спробував відмовити від явного безумства.
– У разі чого стаємо спина до спини, – холодно мовив персіянин.
– Так, звісно! Але ж…
– Ви так мріяли помірятися силами з розбійниками, а тут раптом злякалися смерті? Не пізнаю вас, месьє відчайдух.