– Звідки ти знаєш, про що вона молила Великого Аллаха?
– Бо коли той гяур насмілився погрожувати моїй пані…
– Неплюєв?..
– Так, цей недостойний гяур.
– А чим він погрожував?
– Гяур обіцяв винищити всю сім'ю пані Лейли – стареньких батьків, трьох сестер і двох братів, у кожного з яких є своя сім'я. Усіх до останнього!
– М-м-мер-р-рзо-о-ота-а-а!.. – прохрипів крізь стиснуті зуби уявний персіянин.
– Натомість сказав, що коли моя пані допоможе йому, то ніхто з її родини не постраждає. Більш того, сама пані Лейла отримає від гяура неабиякі гроші. Багато-багато грошей. Настільки багато, що до глибокої старості вистачить. Тоді моя пані…
– Маєш рацію: твоя пані не схотіла допомагати Неплюєву і його поплічникам, але в той же час відвела загрозу від своїх близьких, пожертвувавши власним життям.
Уявний персіянин проковтнув грудку, що застрягла у горлі, та мовив хрипко:
– Маєш рацію також і в тому, що вона помолилася Великому Аллаху… і весь ваш дім уразила чума. Вони померли всі до останнього – це справді так…
– Але чому ж ти намагався вбити месьє Даріуша?.. Себто месьє Мехмета! – миттю виправився француз і звернувся до супутника тепер уже без жодної нотки насмішкуватості у голосі: – Перепрошую, я все ніяк не звикну…
– Пусте, – сумно зітхнув уявний персіянин. – А за кинджал він схопився тому, що теж був закоханий у Лейлу. Тож і вирішив помститися мені, неявному винуватцю її смерті.
– Закоханий?! – не повірив де Брусі.
– Так, я палко кохав мою пані! Палко, дуже палко, і тепер!..
– Кохав?! – француз зміряв Кемаля здивованим поглядом. – Але ж тобі лише років…
– Це Схід, де Брусі, це Схід. Не забувайте, що під тутешнім спекотним сонцем усі плоди дозрівають значно раніше, ніж у вашій Франції. У тому числі плоди кохання.
Мовивши це, Григорій раптом опустив шаблю і запитав різким владним тоном:
– Чи розумієш ти, хлопче, що твоя пані померла, тільки б не зраджувати мене і своє… тобто – наше кохання?
Занепокоєний де Брусі здійняв над головою свою шпагу, проте уявний персіянин зробив заспокійливий жест, потім кивнув підлітку: мовляв, відповідай, коли запитують.
– Так, розумію, – неохоче підтвердив Кемаль.
– А чи розумієш, що, піднімаючи на мене руку з кинджалом, ти вчиняєш всупереч волі твоєї пані?
– Можливо…
– І все-таки, бажаєш помститися мені?
– Так.
– Між тим, пані Лейла відрекомендувала тебе як надійного служника. Більше того, пані Лейла хотіла, щоб надалі ти служив мені. Це написано тут…
Уявний персіянин підійшов до француза, вихопив з його руки листа і показав аркуш підлітку.
– Я не вмію читати, – чесно зізнався той.
– А чого б мені брехати тобі?
– Присягніться іменем Великого Аллаха, що так воно і є!
Уявний персіянин холодно всміхнувся:
– Ти вимагаєш присяги від мене, негіднику?.. За інших обставин я просто заколов би тебе без зайвої балаканини. Проте оскільки йдеться про останню волю моєї коханої Лейли…
І, витримавши невелику паузу, Григорій мовив:
– Присягаюся Великим Аллахом і всіма його таємними іменами, а також пам'яттю моєї коханої Лейли, що вона заповідала тобі служити мені вірно й віддано. Тепер ти задоволений, Кемалю?..
Підліток упав на коліна й мовив благально:
– Вибачте, мій пане, що насмілився здійняти на вас руку всупереч…
– Гаразд, гаразд, – уявний персіянин встромив шаблю у піхви. – Розкажи краще, як ти все ж таки дістався Мантаня, якщо у Стамбулі оголосили карантин?
– Дуже просто. Я пішки полишив місто і прямував берегом моря, доки не вийшов просто на стоянку контрабандистів. Не потрапивши до Стамбула, вони збиралися вертатися назад і погодилися прихопити мене із собою.
– Можеш розшукати цих людей?
– Навіщо то вам, месьє Мехмет? – У голосі де Брусі забриніли нотки занепокоєння.
– Я допоможу контрабандистам доправити їхній товар до Стамбула. Там є прекрасне місце для розвантаження, про яке не знає ніхто, окрім мене.
– Але навіщо вам у Стамбул?!
– Щоб зустрітися самі знаєте з ким.
– Але ж там чума!!!
– А як же наша місія?
– Ви з глузду з'їхали, чи що?! – обурився француз. – Кілька днів тому ви втекли від розбійників, немов заєць від лисиці, а тут раптом…
– Послухайте-но, де Брусі!
Уявний персіянин упер руки в боки й заговорив тихим загрозливим шепітком:
– Коли я був молодшим від Кемаля, то одного разу вчинив безшабашне безумство, кинувшись із шаблею на легіон ворогів. За таку дурість я ледве не наклав головою.
А також ледь не накликав нещастя на всю мою сім'ю. Щоб уберегти мене, свого найстаршого сина, від можливої біди, мудрий мій батько раз і назавжди відучив мене плутати хоробрість із безумством. І наказав ніколи не забувати його настанов.