То що ж могло статися?! Що загрожує життю монарха, з яким солідарна вся еліта Речі Посполитої?!
– Мерщій до королівських палат, братику!..
– А-а-а…
– На правобережжі Вісли з'явився двадцятитисячний десант московитів під проводом Лассі!
– Що-о-о-о?!
Від несподіванки Кароль одразу ж сів на ліжко: ноги підкосилися…
– Те, що чуєш!!!
– Як подібне могло статися?!
– Не знаю, братику, не знаю! Либонь, не спрацювали заздалегідь заплановані відволікаючі маневри: або шведи не вдарили на Санкт-Петербург, або кримці – на Астрахань… або ж… або…
Орлик не договорив, але Кароль і без того зрозумів побратима: «Або запорожці не підняли повстання в ім'я козацької честі, рідної Украйни та мого шляхетного батька і справжнього гетьмана Пилипа Орлика». Так, припускати останнє було дуже-дуже нелегко…
– Коротше, розберемося потім. А зараз взувайся, хапай подаровану тобі шаблю – і мерщій до королівських палат!
Тільки тут Кароль помітив, що його побратим уже озброєний. Григорій між тим продовжив:
– Мені здається, за нових обставин сенатори швиденько позабудуть про виявлену до них щедрість, а вважатимуть за краще видати короля Станіслава московитам, як запоруку своєї лояльності імператриці Анні Іоанівні.
Кароль хотів уточнити, що з іще більшим задоволенням польські пани видадуть ненависним московитам сина бунтівного українського гетьмана. Проте Григорій не побажав слухати, лише рішуче мотнув головою і кинувся геть з кімнати. Натягнувши нарешті чоботи і зірвавши зі стіни шаблю, здоровань побіг за ним.
По дорозі не розмовляли – навіщо?! Кароль і без того був упевнений, що гетьманич картає самого себе однією-єдиною думкою: навіщо залишився у Варшаві, чом одразу ж після вдало проведених виборів не помчав на Запорозьку Січ?! Отак от передовіряйся іншим!
Щоправда, після блискавично виконаної місії зведення короля на стіл їм, здається, випала не менш унікальна нагода – врятувати чинного монарха. Принаймні від полону – це точно.
А можливо – і від безславної смерті…
Проте поміркувати на подібні теми часу не стало: перед ними вже схрестилися алебарди вартових, які охороняли вхід до королівських палат. Втім, Григорш не розгубився і вигукнув щодуху:
– Звільніть дорогу і негайно: життя Його Королівської Величності Станіслава у небезпеці!!!
Охоронці обмінялися короткими здивованими поглядами, проте алебарди не прибрали. Тоді Орлик мовив спокійніше:
– Мій товариш… – він різко мотнув головою у бік Кароля, – …залишиться тут, а один з вас піде зі мною до Його Величності.
Вартові знов перезирнулися, далі той, що стояв ліворуч від дверей, рішуче мовив:
– Віддайте вашу шаблю, пане!
Гетьманич лише сумно зітхнув.
Листопад 1733 р. від Р.Х.,
Версаль, особисті покої королеви
Марії Аделаїди Савойської
– І як же ви вчинили, месьє Григоре?
Королева дивилася на нього з непередаваною сумішшю ласкавої теплоти і скорботного жалю. Водночас відчувалося, що Її Величність одночасно прислухається не тільки до слів співбесідника, але й до чогось нечутного нікому іншому, окрім неї. Ще б пак: Марія Аделаїда Савойська вже вкотре була вагітною, і час від часу її біла випещена, з довгими тонкими пальцями рука мимоволі голубила опукле черево…
– Я вчинив так і лише так, як можна було вчинити у даному випадку: віддав шаблю одному з вартових і в супроводі іншого ввійшов до королівських палат вінценосного батька Вашої Королівської Величності. На щастя, Його Королівська Величність Станіслав уже не спав: усівшись за невеличким столиком поблизу каміна, король зосереджено працював над якимись паперами…
– Так-так, батько складав послання до сейму, він мені розповідав, – Марія Аделаїда мимоволі посміхнулася.
– Безумовно, Ваша Королівська Величність чули продовження історії від свого вінценосного батька, – обережно зауважив Григорій, – навіщо ж розпитувати мене?
– Цікаво дізнатися саме про вашу точку зору на події, – знизала плечима королева.
– Що ж, якщо бажаєте почути це саме від мене… Його Королівська Величність Станіслав сприйняв звістку про десант московитів абсолютно стримано і спокійно – чого не скажеш про вартового, який супроводжував мене. Якби розмова не відбувалася у присутності Його Королівської Величності, гадаю, він би знепритомнів від переляку, а так стояв, спершись на свою алебарду, немов п'яний гульвіса – на ту одиноку осику. Він виглядав хвацьким воякою, лише стоячи на варті, тоді як у мить явної небезпеки…