Чудесну знахідку всі учасники хресного ходу вважали добрим знаком. З часом люди повернулися на згарище, почали потроху будуватися. Знадобився настоятель храму – отець Гаврило зробив усе можливе, щоб внести свою лепту у відродження рідного Батурина: адже й досі ніяковів від самої думки, що завдяки загалом-то випадковому збігу обставин йому судилося вижити, тоді як стільки знайомих прийняли мученицьку смерть за рідну Украйну!..
Як би там не було, а нинішнього серпневого вечора Григорій Орлик сидів у хатинці отця Гаврила, тримав на колінах солідний фоліант і зі змішаним почуттям читав запис про своє хрещення. А за його спиною завмер геть сивий священнослужитель, який розчулено дивився на колись охрещеного ним гетьманича і плакав, немов дитя.
Коли виписку було нарешті зроблено, а дорогоцінний папірець надійно сховано, гетьманич розповів про деякі пригоди месьє Григора Орлі, офіцера з особливих доручень при таємному кабінеті «Секрет короля» – звісно, не називаючи жодних імен, конкретних обставин та інших відомостей, що могло би зашкодити інтересам французької корони. Проте розповідь і так розтягнулася не менш ніж на три години, а сказаного вистачило, аби отець Гаврило розгублено блимав очима, час від часу хрестився й примовляв:
– Господи, Боже святий, на все воля Твоя!..
Та нарешті розповідь завершилася. І тут Григорій не втримався від розгублених запитань щодо дивних слів і незрозумілої поведінки старшини та запорозьких козаків. Старенький батюшка лише зітхнув:
– А що ж саме тобі незрозуміло, синку?
– Як це – «що саме»?! – обурився гетьманич. – Як це – «що саме»?! Козаки настільки легко повірили у смерть мого шляхетного батька, що це не просто дивно, а якось підозріло чи… Ні-ні, отче, просто не знаю, як іще можу висловитися щодо подібної легковірності!.. Якщо не сказати… легковажності!..
– А як же ж не повірити, якщо ви – це красива давня легенда, а кляті московити є напрочуд близькими й реальними?!
– Тобто?! – Григорій аж підскочив від несподіванки, так що ледь не перекинув стола.
– Не ображайся, синку, будь ласка! Я ж не для того сказав це, щоби…
– Що означають ваші слова, отче?!
– Не забувай, синку, що від часу Полтавської битви та вашої втечі у володіння султана минуло вже чверть століття. За цей час встигло народитися, підрости та змужніти багацько козаків, які не бачили усього того, а лише чули.
– Але ж я пам'ятаю все, що відбувалося!..
– І навіть саму битву? – отець Гаврило хитро примружився.
– Ні, звісно, що ні… Я ж в обозі був разом з матусею, братом Михайликом і сестрами, – гетьманич трохи зніяковів. – Проте чудово пам'ятаю безупинні перегони через Дике поле після поразки, переправу…
– Отож-бо! А інші й того не бачили.
– Але ж воно було, було!..
– Так, твоя правда, синку. Проте сталося це не на їхній пам'яті, а отже – немовби в якомусь іншому житті.
– Ви ще скажіть, що було то в іншій Украйні!.. – Григорій зневажливо скривився.
– Можна і так сказати, синку, маєш рацію.
– Що-о-о?!
– Так-так, відбувалося все те в іншій Украйні – у ще вільній країні, якій тільки-тільки накинули зашморг на шию. А тепер уже нещасна наша батьківщина гойдається на шибениці, на ногах і плечах у неї повисли кати, щоб швидше шийні хребці зламати…
– Себто ви хочете сказати… – гетьманич ще трохи подумав, перш ніж вимовити: – Ви хочете сказати, що нинішня Украйна вже зовсім не та, що колись?!
– Так, синку, воістину так… хоч як боляче говорити подібне. Та сама колишня Украйна вже померла. Вас усіх, хто став малесенькими трісочками тієї померлої держави, лихі буревії повимітали в інші землі. А тим, хто залишився тут…
Отець Гаврило знов тяжко зітхнув.
– А тим, хто залишився, – як же їм не повірити, що чергова маленька трісочка з купи таких самих трісочок згоріла, пішла попелом по вітру… приміром, як-от славетне місто Батурин?!
– Але ж ми зараз саме тут, у Батурині!..
– Синку, синку! Ти ж і сам бачиш, що нині це жалюгідне селище, а не колишня пишна гетьманська столиця.
– Більш того, я, гетьманич Григорій Орлик, сиджу оце поруч із священнослужителем, який охрестив мене…
– Уяви, синку, я й досі не вірю власним очам, що переді мною – гетьманич Григорій Орлик власною персоною! Як же інші повірять?!
– Ви ж читали листа, писаного ніжинським полковником!..
Батюшка лише розгублено руками розвів:
– Красива казка на мить втілилася у реальність – ну то й що з того?! Завтра ти полишиш мій скромний будиночок, підеш звідси назавжди… Підеш, так?
Григорій кивнув.
– Отож-бо! Ти підеш – і знов перетворишся на красиву легенду.
– Себто гетьманич, якого ви колись охрестили, – то є привид?! Мара?!