Кейт!.. Генерал Джеймс Кейт!..
Для нього (причому саме для нього і йому подібних!..) гетьманич мав аж надто вагомий аргумент, крити який не було чим. Варто лише продемонструвати Кейту та йому подібним один-єдиний предмет, схований у потаємній кишеньці на паску, і грізний пан комендант не тільки не зазіхатиме на життя і свободу Григорія Орлика, але й забезпечить безперешкодний проїзд до кордону. Навіть ліпше, ніж московитський кухар із Сорочинського ярмарку…
«Господи, Боже Всесильний, щиро дякую Тобі, що не дозволив рабу Твоєму Григорію казати і вчиняти зайве протягом минулого дня! І що дав мені бути тихим і сумирним», – подумав бранець. А вголос лише ліниво мовив:
– Ну, що ж, парубче… Якщо мене везуть до пана коменданта, то нехай везуть.
– Тобто?!
– Нехай буде, як буде.
– А-а-а…
– Не хвилюйся за мене, парубче, все гаразд. Я у повній безпеці.
– Ви певні?
– Більш того, про мою повну безпеку подбає особисто пан комендант. Отже, все і справді гаразд.
– А може, вам все ж таки краще утекти, доки не пізно?
– Щоб москалики погналися за мною, немовби хорти за зайцем?! Е-е-ет, таке вигадаєш!
– Але все ж таки…
– Хлопче, не заперечуй, будь ласка: ти і без того зробив для мого порятунку усе можливе, а далі… Далі побачиш уранці – обіцяю!
– А як же Січ?!
– Січ?..
Григорій спробував пильніше придивитися до візника, проте марно: заважала майже суцільна темрява під шатром.
– Що знаєш ти про Запорозьку Січ і козаків такого, що постійно заводиш мову про те? – замислено пробурмотів гетьманич.
– Дещо більше, ніж ви уявляєте.
Настільки зухвалої відповіді годі було й очікувати від прислужника московитів… нехай він і наважився звільнити полоненого бунтівника! Мабуть, парубок і сам зрозумів це, оскільки поквапився пояснити:
– Ви не дивіться на моє нинішнє становище. Адже насправді я не селюк… просто так склалося, що втік з дому. Бо до того часу…
– А чому втік?
– Матуся померла, а жити з мачухою… Ні-ні, краще вже безбатченком поневірятися, ніж її примхи терпіти.
– Мати померла, кажеш?
Григорій сумно зітхнув, адже сам нещодавно пережив аналогічну втрату. Візник же вів далі:
– От від покійної матусі я й почув про козаків чимало.
– Від матері? – гетьманич мимоволі здивувався. А від подальших пояснень у нього волосся стало дибки:
– Від неї, так – адже матуся зі своїм батьком… з моїм дідусем Семеном, тобто, декілька років жили на еміграції у Бендерах, а потім у Швеції – аж у самому Стокгольмі.
Покійна матір парубка, який за віком цілком годиться йому в сини!.. Жінка, яка разом з батьком Семеном декілька років жила на еміграції спочатку в Бендерах, потім у Стокгольмі!..
Невже вона?!
Господи Боже, на все воля Твоя!..
– А-а-а… як її звали? – нарешті вичавив із себе Григорій.
– Софією.
– А-а-а…
– А діда – Семеном Півтораком, – мовив парубок. – Він теж помер.
Бідолашний гетьманич щосили зціпив зуби і навіть подих затамував, аби жодним звуком не виказати власних почуттів.
– А ви що, знали їх?..
– Ні, – різко видихнув Григорій. І одразу спіймав себе на тому, що відповів занадто швидко і категорично, а це видається надто підозрілим на тлі попередніх пауз! Візник і справді щось запідозрив, бо запитав:
– А може, просто чули?..
– Ні-ні, я згадав про своє. І це тебе жодним чином не стосується.
– А-а-а… Ну, якщо так…
– Давно твоєї матері не стало?
– Навіщо вам знати, якщо ви не були знайомі?
Гетьманич зрозумів, що цим тільки розбурхав підозрілість парубка, а тому поквапився збрехати:
– Просто шкода тебе. Я сам втратив матір у шестилітньому віці. А ти?
– Вона позаторік померла, – зітхнув парубок.
Господи, на все воля Твоя!..
– Від чого пішла з життя? Захворіла? – І Григорій поквапився додати: – Моя родина протягом останніх десятиліть збідніла, от мою матір і заїли злидні.
– Покійний дід Семен теж колись заможним був, проте хоч і втратив усе, коли втік разом з Мазепою та іншими козаками, після повернення не бідував. Та й матусю заміж видав вдало майже одразу по тому, як повернувся сюди.
– Що ж тоді?
Парубок не відповів, лише якось підозріло засопів носом.
– Кажи, не мовчи. Я ж тобі все про себе розповів…
– Та-а-а… Просто у Швеції залишився якийсь козак, якого вона кохала понад усе у житті. Я звик якось, що матуся дуже часто плакала – бо тужила за тим козаком усе своє життя. А батько так і не звик, тому часто сварив матусю за ті сльози. І не тільки сварив…
Останні слова візник процідив крізь зуби. Уявивши, що негідник, якого він ніколи у житті не бачив, міг заподіяти зле його коханій Софійці, Григорій мимоволі стиснув кулаки. Тепер гетьманич дуже навіть радів тому, що під шатром панувала темрява і співрозмовник не бачить його жестів та виразу обличчя.