— О, Ніку, хіба не чудово було б, якби ти взявся до написання книжки? Тоді ти міг би не полишати мене, правда ж? Я б готувала тобі їсти та сиділа би поруч, штопаючи твої шкарпетки, а ти міг би працювати...
Я усміхнувсь до неї, промовивши:
— Звучить не надто чудово для тебе.
Марді підвелася на ноги.
— Залишайся тут і подумай над моєю ідеєю, Ніку. А я піду до будинку та приготую сніданок. Потім тебе погукаю.
Шо ж, я таки подумав. І що більше думав, то більше ця ідея мені подобалася. Ще до того, як Марді покликала на сніданок, мені вже нетерпеливилось узятися до роботи. Я повернувся до будинку, похапцем проковтнув свій сніданок і заходився працювати. Витратив цілий ранок, аби розробити загальний задум книжки, і, коли закінчив, вона видалася мені цілком непоганою.
Я подався до Марді, яка саме була на кухні, та виклав їй синопсис майбутньої книжки. Дружина притулилась до кухонного столу, і її очі розширилися та заблищали від радісного збудження. Марді відчувала таке саме завзяття, що й я.
— Гаразд, мила, — сказав я, закінчивши. — Наступний крок — дістати друкарську машинку — і можу братися до написання книжки.
На те, щоби написати книжку, у мене пішло два місяці, і, якби не Марді, не дописав би її ніколи. Я застряг на самій середині та вже геть утратив терпець, але дружина наполягала, аби довести справу до кінця. Тож зрештою я таки дописав ту книжку. Марді так на неї очікувала, що я просто не наважився кинути справу на півдорозі. А дописавши, перечитав книжку та зрозумів, що у мене таки дещо вийшло. Звісно, вона не стала би однією з найбільш продаваних книжок, одначе була доволі непогана.
— І це — лише початок, — сказала Марді. — Ти писатимеш дедалі більше й невдовзі станеш знаменитим.
Я усміхнувся до неї.
— Не покладай на це аж так багато надій. Можливо, той рукопис повернуть мені зі звичним листком відмови.
Та дружина вірила у мене. І рукопис мені не повернули. Минуло кілька місяців по тому, як я надіслав його поштою до одного видавництва у Нью-Йорку, і на мою адресу прийшов лист від редакції, у котрому повідомлялось, що рукопис їм сподобався, тож запрошували мене приїхати і зустрітися особисто.
Я не очікував отримати відповідь гак швидко, і коли вона надійшла, ми з Марді саме займалися фарбуванням фасаду будинку. Дружина наполягала, аби я поїхав, а вона залишиться і завершить роботу самотужки. Я розумів, що можу зоставити її саму і з нею все буде гаразд. Судовий процес у справі «Тканин Маккензі» було завершено, і все владналося. Спенсер і його банда отримали вироки та надовго потрапили за ґрати. І хоча спочатку Марді була доволі пригнічена, зараз вона вже майже забула про всю ту справу.
Тож я сів до потяга, що прямував на схід, і залишив дружину саму. Видавці були до мене дуже прихильні. Вони виплатили мені вельми щедрий аванс й уклали зі мною контракт іще на дві книжки. Я не збирався марнувати час, вештаючись Нью-Йорком, тому, щойно підписавши контракт, узяв таксі та подався на центральний вокзал. Приїхавши туди, дізнався, що потяг до Санта-Моніки прибуде на станцію лише за дві години, тож я завітав до бару, аби трохи випити, перш ніж вирішити, де провести час, який залишався до відправлення потяга. Коло шинквасу стояв полковник Кеннеді.
— Оце так несподіванка, — сказав він.
Я потиснув йому руку й промовив:
— Ваша правда, полковнику. Який вдалий час, аби зустрітися з вами. Я маю багато за що вам подякувати.
Ми замовили напої та влаштувалися зручніше.
— Що ви робили весь цей час? — запитав Кеннеді, коли ми всілися.
— Зараз ми з дружиною живемо неподалік Санта-Моніки. Знаєте, я ж так і не мав нагоди як слід подякувати вам за те, що дозволили нам провести медовий місяць у вашому будиночку.
Кеннеді усміхнувся, промовивши:
— Та все гаразд, Ніку, то пусте. — Я радий, що зміг стати вам у пригоді. Але чому ви вирішили жити аж так далеко? Я би залюбки познайомився з вашою дружиною.
— То що вас зупиняє? Чому б вам не завітати до нас та не погостювати з тиждень? Ми будемо раді вашому товариству.
Він журливо похитав головою.
— Боюся, що не зможу. Наразі маю певні зобов'язання.
Я усміхнувся, запитавши:
— Вони й досі упадають за вами, полковнику?
Кеннеді кивнув.
— А втім, гадаю, мені особливо нема про що хвилюватися, — сказав він.
Я кинув погляд на годинник, а тоді промовив:
— До відправлення мого потяга лишилося ще майже дві години. Як ви дивитеся на те, щоби пообідати разом?
Кеннеді зісковзнув зі свого стільця.
— З радістю складу вам компанію.
Зараз, коли я знову його зустрів, мене раптом охопила цікавість і бажання згладити гострі кути справи Спенсера. Коли ми сіли за столиком у невеличкому тихому ресторані неподалік залізничного вокзалу, я перевів розмову на тему, що мене цікавила, і запитав:
— Полковнику, чи пам'ятаєте ви судовий процес у справі «Тканин Маккензі»?
Він поглянув на мене й кивнув. Я не був певен, однак здалося, що це питання заскочило його зненацька.
— Так, я пригадую... ця справа спричинила неабияку сенсацію.
— Атож, у цій справі мені довелося побувати по саму шию.
— Справді?
— Авжеж. І мені хотілося б розповісти вам про це, адже думаю, що ви зможете завершити цю історію для мене.
Кеннеді заперечно похитав головою, протестуючи:
— Я нічого про це не знаю.
— Заждіть-но хвилинку, полковнику. Либонь, я зможу розворушити вашу пам'ять.
І я докладно розповів Кеннеді усю цю історію, а він сидів і слухав, геть забувши про свій обід. Завершив я свою оповідь смертю Блонді та спогадом про те, як ми з Марді тишком перебралися до Санта-Моніки. Полковник відкинувсь у кріслі та замислено втягнув щоки.
— А хай йому чорт, — зрештою вимовив він. — Оце так історія. Але мені однаково незрозуміло, до чого тут я.
І отут я вже мусив провадити розмову дещо хитріше.
— Полковнику, а чи пам'ятаєте ви той день, коли хлопці-репортери узяли в облогу ваш будиночок і ви з вашою подругою не мали змоги вийти непоміченими? — запитав я.
Полковник насупив брови й різко відказав:
— Послухайте, я не хочу торкатися цього питання.
— Ваша подруга була тією жінкою, котра мені телефонувала, — спокійно парирував я. — Тож хочу дізнатися, хто вона така.
Кеннеді похитав головою.
— Ви припустилися помилки.
— Я кажу вам усе, як воно є. Мені було достатньо почути її голос. То була та сама жінка. Я би де завгодно упізнав той голос.
— Ніку, мені шкода, та я більше не бажаю обговорювати цю тему.
— Послухайте, полковнику, я маю право знати. Та жінка могла заподіяти мені чимало лиха. Проте судовий процес завершено, й уся ця справа нині відійшла у минуле. Ви ж бо знаєте мене достатньо добре, аби розуміти, що я не використаю жодних відомостей, котрі отримаю від вас. Просто незнання частини цієї історії робить її завершення вельми незадовільним для мене.
Полковник сидів, поринувши у задуму.
— Що ж, гадаю, ви таки маєте право дізнатися, — сказав він з легкою усмішкою. — Комусь іншому я би цього не розповів, але ви зробили для мене так багато добра.
Цими словами він просто хотів очистити своє сумління, та я на це не зважав.
— Дякую, полковнику. Сказане вами далі не піде.
Кеннеді ще трохи повагався, добираючи слів, а тоді почав:
— Правда в тому, що я не знаю, хто та жінка. Коли вона прийшла, аби зустрітися зі мною, то представляла інтереси одного чоловіка на ім'я Лі Кертіс. Цей чоловік був пов'язаний з корпорацією «Тканини Маккензі» й висловив бажання викупити у мене певну кількість їхніх акцій. Саме Кертіс уповноважив ту особу вести зі мною перемовини стосовно придбання пакету акцій. То була диявольськи вродлива жінка, і я запропонував їй залишитися та поговорити про справу за вечерею. Мені кортіло дізнатися, чому Кертіс, який тоді обіймав посаду секретаря фірми, хотів отримати такий великий пакет акцій.