– Ми в новому терміналі мили ноги золотою «водкою», – сказав він їй, коли приїжджав у коротку відпустку, тоді ще цілий-неушкоджений. – Води не було, а бухла – повний дьюті-фрі.
Вона й тоді згадала їхню гру, припала обличчям до його долоней:
– Віскі? Ром?.. – запитала грайливо.
– Не треба, – відсунувся від неї, підвівся, пішов курити надвір.
Він дуже змінився тоді, вона його не впізнавала. За ті два тижні він не міг звикнути до тиші, а вона не могла вигадати, чим його затримати біля себе, як зробити, щоб він туди не повертався, у цей розвалений, розтрощений, розбитий аеропорт. Сварилися очі в очі, як ті двоє, що вона їх бачила колись у залі очікування. Пристрасне фламенко любові-ненависті. Вона засинала в сльозах, він не міг спати.
– Там хлопці, – повторював він.
– А тут я сама! – кричала вона. – Мій світ розпався, я не можу його зібрати докупи, а ти не думаєш про мене! Ти повертаєшся в пекло, ти інший, інший!
– Я вже ніколи не буду таким, як колись.
І ось вона в аеропорту, у новому терміналі. Він подібний на той, якого вже немає в її рідному місті, така сама сяюча будівля зі скла й металу, у полисках мерехтливого світла. І теж здається: стоятиме вічно. Пахне кавою з-поза барної стійки. Справа й зліва від неї люди в легких кріслах без підлокітників, усі місця зайняті. Вона чекає на рейс із Варшави. Повз неї проминає чоловік, розмовляючи по мобілці: поляки поставили його на ноги, каже він комусь, він ходить!.. Закінчення фрази чоловік ковтає, голос у нього тремтить. Вона повертає голову до нього, він дивиться на табло: їхній рейс ось-ось має приземлитися. Він теж чекає когось після реабілітації.
Довгі, безкінечно довгі хвилини очікування… Вона незворушна, як король Данило, його кам’яний бюст на зеленій колоні в залі очікування демонструє їй приклад самовладання й витримки. Вона спокійна зовні, та серце її готове вистрибнути з грудей.
Із тим, що говорив по мобілці, вони одночасно зриваються з місця, щойно угледівши своїх. «Тату!» – гукає до цього чоловіка хлопчина, схожий на школяра, він накульгує, спираючись на паличку. За спиною хлопчини – рідне обличчя. Її чоловік. Він мовчки охоплює її лівою рукою, вона встигає помітити попереджувальний жест: праву руку відводить назад у півоберті, він захищає її, він боїться, щоб не зробили їй боляче, цій руці, зібраній з уламків, як конструктор. Даремна обережність. Вона тепер торкатиметься його ще ніжніше, наче він весь із крихкого скла.
Не встигає визначитися з його новим запахом – він пахне інакше. Але це потім, потім, бо зараз він цілує її у скроню й запитує, втягнувши повітря: пиріжки з вишнями? Їхня гра. Він знав, що вона спече його улюблені, вона йому про це писала. Але гра є гра. І тому її брови здивовано скидаються вгору:
– Звідки ти знаєш?
– Та ж борошно на маківці! – відповідає він.
І вона справді вірить, у перші кілька секунд вірить, що вимастилась у борошні, навіть проводить рукою по волоссю, щось невидиме струшуючи, але відразу й зупиняється.
– Ти мене розіграв! Розіграв, як завжди!
Вона сміється, бо якщо не сміятиметься, то заплаче. Він нарешті повертається. Він зараз майже такий, як був колись. Ось цієї хвилини – майже такий.
Імовірність дощу нуль відсотків
У місті, де Марко ще ніколи не був, на нього чекали банальні принади. Їх не раз обіцяла йому Світлана:
– Поїдемо до Львова, посидимо на відкритій терасі, замовимо запашної кави, нам видадуть картаті пледи, неодмінно картаті, вони рятуватимуть нас від вечірньої сирості. Падатиме дощ, от побачиш. Дощ, кава і плед – стандартний львівський набір. Ти ж любиш, – мружилася Світлана, – аби все було за правилами, без несподіванок та імпровізацій.
Він часом не розумів, чи вона жартує-іронізує, чи говорить серйозно. Чого це він любить, аби все було за правилами? Без несподіванок та імпровізацій? Це якось навіть образливо звучить. Щоразу виникає бажання запитати: що ти маєш на увазі?..
Він аж ніяк не міг вирватися з Києва. На Різдво не вдалося, бо робота не відпускала, а тоді непомітно й весна промайнула. І от уже середина літа, а в нього й далі не складалося з тією поїздкою. А Світлана що? Вона поїхала без нього. Із якоюсь малознайомою товаришкою. Тиждень по тому минув, і от маєш, як навмисно, – йому нарешті випала нагода. Три вільні дні. Але тепер уже Світлана мала справи, і він гайнув до Львова сам-один, наче комусь щось доводив. Хіба не могла Світлана почекати на нього ще тиждень?