Але Марко їй не повірив. Він гукнув якогось жевжика з вихлястою ходою, вузькими вусиками під носом та намащеним лискучим чубом:
– Шановний! Який сьогодні день?
– Преподобних Томи та Акакія, – озвався перехожий, зупиняючися.
– А дата яка? Місяць? Рік?
Жевжик присвиснув:
– Та ж двадцяте липня тринадцятого року, пане.
– Тринадцятого?
– Тринадцятого року. Було зранку, а зараз, може, і ні, – засміявся молодик.
– Гаразд, нехай так. Що має статися наступного року? Ви ж маєте знати! Що станеться наступного року? Чотирнадцятого? Війна? – Він напосідав на жевжика, приступив до нього мало не впритул. Він мав дізнатися, що тут: гра? не гра?
Однак молодик легковажно повторив:
– Війна? Яка війна?
– Перша світова… Чотирнадцятий рік.
– Е, пане, до чотирнадцятого року ще треба дожити. А ви як хочете почути про майбутнє – онде папуга на патичку. Ідіть туди, вам пташка витягне папірчик із передбаченням, дізнаєтеся, що буде. Запитайте в нього, папуга все знає.
Рука дівчини давно вислизнула в Марка з-під руки. Капелюшок збився набакир. Дівчина забула, що поспішала. Марко кивнув їй, прощаючись, поплентався назад, на площу Ринок, до брами, з якої вийшов на площу. Вони всі дурили його. Для чого? Він зараз повернеться туди, звідки прийшов. Там усе мало бути, як годину тому, ось ключі в нього в кишені, мають бути й двері до них. Він зайде в браму, він повернеться у свій час.
Дівчина дивилася йому вслід. Він побачив це, озирнувшися, підніс руку: бувайте!
Двері з рипінням подалися під його долонею, він зайшов у браму, обережно рухаючись у прохолодних напівтемних сінях, він забув, чи є тут сходки. Шукав – десь тут був портал із готичним обрамленням. Побачив його, він був замурований багато років тому, цей портал, і розписаний графіті вже не перший рік. Саме звідси Марко виходив на площу, але тут були тоді білі двері.
Чимшвидше в помешкання – таким було єдине бажання, чимшвидше туди, на канапу з кінського волосу. Прийти до тями. Випити, чорт забирай, кави. Лише в помешканні, зачинивши двері, Марко перевів дух, він тільки тепер відчув, як калатає серце. На мобілці була повна зона, він зрадів, побачивши це, набрав останній із вхідних номерів, йому дзвонили кілька годин тому.
– Алло! – бадьоро відповів жіночий голос. – Раді вас вітати! Стоматологічна клініка! Нагадуємо, ви записані завтра на прийом…
– Завтра? – перепитав Марко. – Яке в нас завтра число?
Реєстраторка відповіла.
– А рік який? – підпустив безпечно-жартівливу нотку Марко.
Жінка незворушно й слухняно дала відповідь.
– Буду! – весело пообіцяв Марко.
У світ поверталася гармонія. Марко був у своєму часі.
Він замовив по телефону, по дбайливо залишеному колегами номеру, велику піцу «Діабло», ще й пиво, запитавши, скільки замовлення коштуватиме. Усе гаразд, ціна й гроші були ті самі, що й зранку.
Від пива та гострого смаку піци його розморило. Приліг на кілька хвилин, коли прокинувся, був вечір – і вийшов у місто… Зовсім в інше місто. У те саме, що існувало з ним в одному часі. Марко навіть трохи пошкодував, бо тепер уже міг собі це дозволити – шкодувати за втраченими можливостями. Якби на площі Ринок і далі вирував тринадцятий рік, той, що сто років тому, то Марко пішов би зараз туди, куди не варто було зазирати, – у підозрілий шинок, де можна дістати по пиці, або запхав би носа в напівпідвал чи на піддашшя, де з настанням сутінок починається зовсім інше, приховане й небезпечне життя середмістя.
Площа Ринок була тепер геть іншою. Там уже не бавились у ті історичні перевтілення, у прогулянки машиною часу. Марко затримався в місті до ночі, побачив дещо з того, що радили побачити знавці, він скуштував те, що варто було скуштувати, і все було відповідно до очікуваннь. Навіть дощ на відкритій терасі ресторану і полиски на бруківці. Ну як у Львові, справді, без дощу?
Через два роки, у липні, Марко приїхав додому з-під міста Щастя. По ротації повернувся. Стягнув запилюжений, просякнутий потом та брудом камуфляж, скинув збиті берці. Дістав речі, які носив «на гражданці», вони наче стали більшими, наче з іншої людини. Так воно й було насправді, він повернувся іншим.
Світлана весь час була поруч, зазирала в очі, щось розповідала, якісь кумедні історії, і не ставила зайвих запитань. Він нічого й не міг би з себе видушити. Коли він йшов знайомими вулицями, бачив людей, чув їхні розмови, йому здавалося, що потрапив у якийсь інший, паралельний світ, в іншу реальність, в інший час.