У кишені вітрівки, у якій колись – це було немов сто років тому – їздив до Львова, він знайшов старий тролейбусний талон, рекламний флаєр і складений папір. Це була записка, він розгорнув її, безтямно втупився в літери та цифри. Незнайомим почерком було написано: «Війна 2014».
Марко лише в першу секунду здивувався, а тоді майже відразу й згадав ту дивну пригоду у Львові, той чудернацький, надто реалістичний сон, бо так йому було безпечніше – пам’ятати, як сон, ту фантасмагорію, кінець усіх часів, накладання епох одна на другу, зсув, віддзеркалення та повтор. А тепер він тримав на долоні записку від тої дівчини – бо від кого ж? – від тої дівчини у капелюшку з живими квітами. Дівчини з минулого і з майбутнього водночас. Вона намагалася його попередити про події, що насувалися. Але що б він міг зробити, якби вчасно знайшов цей папірець? Як міг вплинути на майбутнє?
Йому залишалося тепер звикнути до свого теперішнього життя. А те, що з ним сталося на Сході, на війні, що він бачив і чув, було часом таким неймовірним, таким нереальним, що іноді видавалося: вихід один – замкнути його в далекій внутрішній кімнаті й загубити ключі.
Невинний жарт. Ось як виглядала тепер та вистава, що влаштував йому Львів у липні позаминулого року. Як наче бачиш у вікні сонячний день, жодної хмарки на небі, виходиш впевнений, що так воно і є, – і потрапляєш під зливу. І думаєш, відчуваючи холодні струмені на обличчі, злизуючи їх язиком і заплющивши очі: «Це ж усе насправді?» Вода ж не може бути несправжньою, вона або є, або її немає.
Залежність
Заґратоване вікно на першому поверсі, давно не мите. Підвіконня, загиджене голубами. Між шибами погойдується брудне павутиння; звідкись війне протягом – напинаються сірі вітрила, потріпочуть, опадуть, а тоді знову надимаються. Тіні від вуличного ліхтаря гуляють темною кімнатою за склом, наповнюють простір безтілесними блукальцями.
Це тоскне вікно тримало його увагу, не відпускало погляду.
Сидів на краю дитячої пісочниці, у темряві, посеред безлюдного двору, сам-один, ковзав поглядом по шибках їхньої багатоповерхівки-«колодязя». На кожній стороні подвір’я (він дослідив це з ретельністю науковця) ще донедавна теплих вікон було більше, а тепер, так виглядало, холодних вікон помітно прибуло. Відтоді, як вперше задивився в те вікно, за ґратами з потрісканою фарбою, відтоді, як почав вишукувати схожі, усі інші почали маліти й вигасати.
За теплими вікнами – музика, сміх або спокій і тиша, відблиск настільної лампи, блакитне сяйво екрана. Вазони з квітами на підвіконні, прозоре чисте скло з вигадливими фіранками, краєчок верхньої кухонної шафки, зелено-жовтий абажур-вітраж під стелею, він ніжно світиться льодяником. Такі вікна розписують взимку білою фарбою з балончика, він бачив, як діти розмальовували їх зірками та ялинками, чіпляли до шибок сніжинки-витинанки; ніхто не боронив робити те, що хочуть. За тими вікнами – інакше світло, за ними й темрява особлива.
За холодними вікнами все не так, там пустка, байдужість і безнадія, там лунка порожнеча, хоч може бути й огром розмаїтих речей, як он там, де засмічений балкон. Гора картонно-шматяного непотребу вросла під стелю. Або ген за тим, завжди ретельно наглухо затуленим важкими оксамитовими шторами. Там теж нема тепла. Холодні вікна завжди видають свою сутність, затулені чи невбрані, зачинені чи прочинені, брудні або чисті. За ними теж живуть, до них підходять, визирають назовні, курять, спираючися на підвіконня, струшують укривала, кличуть дітей. Там теж буває весело. За дорогим оксамитом нерідко голосно й образливо сваряться, іноді б’ються. Або стоїть мертва тиша. За холодними вікнами хазяйнує спустошеність.
Вікно його кімнати виходило у двір, але було воно ні холодним, ні теплим, принаймні, на його, господаря, думку. Він випростався, стенув плечима – вітер! – і рушив додому, залишивши на піску маленьку шахову дошку, дорожній комплект з крихітними фігурками, замість одного коня – синя пластмасова фішка від якоїсь дитячої гри. Колись давно, коли він маленький їздив з батьками в Крим, тато брав із собою в поїзд ці шахи. Купе, склянки в підсклянниках, тато посував їх на край стола, під дзеленчання ложок, казав синові: отож, починаймо, Е2:Е4…
Важко пригадати, яка річ була першою. Це було щось, без сумніву, радісне, від чого настрій пішов угору, і душа зробилася на мить наповненою та легкою, як повітряна кулька.
Що це могло бути?.. Здається, хтось шукав якоїсь книжки, він приніс, той хтось зрадів. А він втішився від тої радості, бо вона має здатність розходитися, як кола по воді. Навіть передавати не треба, сама йде. Можливо, тоді все й почалося. Книжок у кімнаті було багато, тепер не пригадати, скільки саме. Та й не рахував він їх ніколи.