Хоча, можливо, усе почалося з китайського горнятка, із гейшею під парасолькою, у кімоно з білим комірцем. Чомусь саме це горнятко він добре пам’ятав. Запаковане, перев’язане вузенькою зеленою стрічкою, із порцеляновим ситечком під порцеляновою кришкою. Воно знадобилося для колеги, сміхотливої Оленки з бісиками в чорних оченятах. Напередодні довідався про її день народження та й прихопив з дому презент, лише дорогою пригадавши, що це подарунок дружині. Хтось їй колись подарував, вона ним не користувалася. Щось неприємне шкрябнуло, але відразу й попустило, бо ж подумати, для чого воно Наталці? Вона любила чай удвох – щойно із заварничка, три хвилини настояний, запашний чорний чай без ароматичних домішок.
Кімнату, де вони жили – він, дружина та малий, – нечасті гості називали гніздечком. А він жартома – кубельцем. Вона й справді була затишною, та велика кімната, що її завзято облаштовували не один місяць. Стіни та стелю він побілив разом з другом дитинства Сашком, а тоді й відреставрував високе аркове вікно, лише тому за нього взявся, що Сашко сказав: ти сам не зробиш, це робота для фахівця. Але він спробував. Передивився потрібні сайти в Інтернеті, купив необхідне й сам, без Сашка, упорався із тим вікном. Воно було подвійним, з великою кватиркою, відчинялось і всередину, і назовні, одна половинка – туди, друга – сюди. Таких зараз не роблять. Наталка замовила якісь хитрі фіранки, вони не затуляли вікна удень, лише створювали делікатну раму з тканини вгорі та залишали відкритими для споглядання вазонки на широкому підвіконні. Фіалки всіх відтінків бузкового й рожевого – особлива гордість дружини. Увечері чи за потреби (а потреба нерідко траплялася посеред дня, надто коли малий був у садочку чи в бабці) вікно заслонювали, відгороджуючися від усього світу і від Наталчиних фіалок.
Ця велика кімната слугувала за вітальню, спальню та дитячу. Велика кімната, іноді ретельно прибрана, іноді в розгардіяші, але завжди жива. Кубельце, куди спішать вечорами.
Отже, нехай спочатку була книжка. Одна з багатьох на кількох полицях у трьох секціях, що складалися в один високий стелаж. Ці полиці він зібрав з готових дощок за допомогою простих металевих кріплень. Нічого надто складного в цьому не було, натомість вийшла надійна конструкція, прикручена до стіни. Захочеш – не розбереш. Вікно, побілка та полиці – таким був його вагомий внесок у домашній затишок.
Заповнили ті полиці книжками, і все одно забракло місця, стулили їх щільними рядами, виклали перпендикулярними купками згори, прилаштували в усі шпаринки. У цьому недоладді була своя гармонія і свій порядок.
І мабуть, саме те, що книжок було багато, дозволяло Наталці досить довго не помічати відсутності багатьох з них. Людина може тривалий час не зауважувати, як щодня з її життя, з її території щось зникає. Примітивна арифметика: мінус книжка, мінус горнятко…
Він не відразу помітив за собою нову звичку – виносити з кімнати предмети. Щось одне. Щодня. Не надавав цьому значення. Він ділиться з кимось, що тут поганого? А тоді зауважив, для нього головне – винести, саме цей момент давав миттєве задоволення, саме від нього годі було відмовитися, а подальша доля тих речей його не цікавила. Подарувати чи викинути на смітник – не мало значення.
Три банки з кришками-закрутками, мама ретельно пакувала їх, кілька разів попередивши: не забудьте повернути банки! І ось вони порожні, і мама чекає, щоб знову наповнити їх варенням та аджикою, а він виносить ті банки одну за одною, від понеділка до середи, день у день, і залишає у брамі біля поштових скриньок. За якого дідька?
Він не дуже й шукав відповіді на це запитання, не надто й замислювався, дійшовши заспокійливого висновку: хай там як – він звільняє свій життєвий простір від зайвого.
Дружина підсміювалася: що це на тебе найшло? Таким чистюхом зробився! Знала б вона, що вже ніколи не знайде свого золотого лаку для нігтів, який його так дратував, та флешки з фільмами-мелодрамами.
У кімнаті було надто багато зайвого.
От, скажімо, набір конвертів. Трохи здивувався, вкладаючи їх собі до кишені. Це були звичайні поштові конверти з марками, можна було відправити десятки листів, але хто тепер пише паперові листи? І він залишив конверти на лавці в парку.
– Ото чепурун, – здивувалася Наталка, коли чоловік виніс свої капці на смітник, – та в них ще можна було ходити й ходити!