Її характер зробився нестерпним. Йому доводилося відповідати на дурні запитання. Де улюблена машинка малого? Де, чорт забирай, зубна щітка? Якого дідька чіпав губну помаду?
А він усього цього навіть не торкався. Тепер усе, що впало, закотилося, загубилося, списувалося на його рахунок. Де ваза до квітів? Та розбив він її! Випадково зачепив, вона – на підлогу дзень! – розлетілася на друзки. Але й пояснювати не варто, Наталка все одно не вірить: виніс з хати – і край.
Як він раніше не помічав її занудства? Її зацикленості на шматті? А цей полохливий погляд скоса – де вона могла його набратися?
І що це? Зміна тактики? Стоїть зі сковорідкою в руці, усміхається. Тоді обережно опускає її до чорного пакета на сміття.
– Нащо вона нам? – погляд безтурботний, навіть грайливий. – Ми маємо нову. А цю – на смітник. Увесь непотріб – на смітник! Вірно кажу?
Якогось шнура тягне, скручуючи в жмут, запихає в пакет до сковорідки.
– Давно вже не працює, навіть ремонтувати не будемо. На смітник!
Показує йому рожевого зайця, він колись, ще до їхнього одруження, сидів на її ліжку, у її кімнаті.
– Пам’ятаєш цього вухастика? Моя підліткова любов, – і, набравши повітря в груди, береться виспівувати, копіюючи Вітні Х’юстон: – And I… will always love you… – сміється й жартівливо тягне: – У-ууу…
– Що ти робиш? – обриває він її. – Що ти робиш?
Нарешті удавано-безтурботний вираз на її обличчі змінюється розгубленістю.
– Ти нічого не розумієш. – Він до неї – вона відступає до дверей. – Ти що думаєш, я прибиральник? Я викидаю мотлох? Думаєш, я виношу непотріб?
– А що ти тоді робиш?
– Я роблю те, чого не можу не робити. Тобі цього не зрозуміти! Ти зараз намагаєшся наслідувати мене, сама не знаєш для чого. А може, щось задумала.
– Ти!.. – зривається вона. – Ти просто слабак, ти слабак, чуєш? Який шукає високих пояснень своїй залежності.
Знову скандал, жодного дня без скандалу.
Малий втупився в екран, навіть не ворушиться, робить вигляд, що дивиться мультики. Батьківські погляди зійшлися на його маківці. Запала тиша. Малий тихенько зсунувся зі свого стільчика, підійшов до батька, глянув очима дорослого: «Тату, покажи фокус!» Який фокус? Малий сідає навпочіпки біля залізничної колії, розкладеної на підлозі, їй бракує одної секції. «Покажи фокус!» Колись давно, ще до всього, вони бавились у таку гру. Тато непомітно ховав іграшку, а потім витягував її з рукава, а чи в себе з-за вуха, або в малого зі спини. Малий сміявся: ще! Уважно спостерігав за руками батька і все одно не помічав, куди ті іграшки зникають і де небавом з’являться.
Тихо в кімнаті. Нікого. Самотність від ранку до вечора. Відтоді, як шеф повідомив про скорочення. А хто ж би ще, звичайно, він, не Оленка ж з її сміхом-дзвіночком, не ті колеги, як вони всі самі себе називають, соціологи-трудоголіки, ага, трудоголіки вони, як же! – кар’єристи та заздрісники… Він і сам уже втомився вислуховувати дорікання на свою адресу щодо втрати ініціативності, креативності та ще якихось там «тивностей».
Погано було, що втрачав відчуття часу. Губився, що зараз – ранок чи вечір, весна чи осінь.
Підійшов до вікна, розсунув фіранки: вечір, літо. Вітер куйовдить гілки дерев. Ось так би зараз посунути вазони, розчахнути вікно. Гей, вітре, або ти до мене, у цю тюремну кімнату, або я до тебе, на волю. Або одне, або друге. Настрій цієї миті такий. А наступної миті може бути інший, як на американських гірках: щойно купався у хвилях піднесення, а от вже злий та нервовий, і гидко усюди. Що тут, у кімнаті, що там, за вікном.
…Уночі його збудив легкий доторк. «Ти плачеш, – сказала Наталка. – Тобі щось сниться, перевернися».
Одного ранку такий йому віраж закрутився, що ледве згодом прийшов до тями. Трапився на очі дитячий альбом, пошарпаний, зі стертими кутиками, із дарчим написом: «Дорогому синочку!» Виніс його, з усіма фотографіями, підписаними на звороті. Знімок, де він маленький між мамою й татом, тримає за шиї обох. Де він першачок на лінійці перед школою і квіти затуляють півобличчя. Футбольна дворова команда, усі позакладали руки один одному на плечі: ми разом, нас не здолати. Дитячий альбом, усі фотки в єдиному екземплярі, йому не поновити їх ніколи, за жодних обставин.
Для чого він це зробив? Альбом потрапив йому під руку, а винести щось було треба – свій дитячий альбом чи випускний Наталчин… Хтось від нього вимагав: зроби це, зроби! Неможливо було звільнитися від цього диктату. Виніс свій, гублячи фотографії, розчавивши на асфальті маленьку синю фішку, ту, що була поміж шахів його дитинства.