Приходила мама, налякана тим, що його телефон не відповідає. Дзвонила в двері:
– Синочку, відчини! Це я, синку!
Не відчинив. Написав есемеску: «Повернуся – подзвоню сам». Мовляв, заклопотаний, поїхав у справах, не знати, коли буду.
Дев’ятого дня Наталка стала на порозі як вкопана. Але ніби й не здивувалася, як ніби чекала, що побачить порожню кімнату.
Він кинувся до неї, притиснув до грудей. Вона обхопила його руками.
– Я вудки свої виніс, – прошепотів їй у шию.
– Що? – перепитала вона.
– Я своїх вудок позбувся! – голосніше повторив він. І розреготався. Сміх пішов луною вгору, відбився від стелі, від стін. – Узяв! свої улюблені вудки!.. і виніс їх у двір!
Він не зміг говорити далі, захлинувся, реготав як скажений, до сліз. Перед очима стояла картина: він залишає своє багатство, притуливши до стіни бойлерної, і йде, не озираючись, але не встигає ступити й кількох кроків, як повертає голову на шум позаду себе і бачить, як два бомжі тягнуть вудлища кожен до себе. Він пришвидшує ходу, зривається на біг, геть звідси, геть, а все одно чує за спиною хруст зламаної вудки та вигук: от собака! ні собі, ні людям!
Наталка мовчки дивиться в темне обличчя із запалими щоками, у дикі страшні очі. Чоловіка струшує регіт, він не може зупинитися. Нарешті переходить на стогін-виття, а тоді лише мовчки розхитується.
– Ну що мені робити? – нарешті каже жінка, у її голосі жодної барви. – Скажи, що мені зробити?..
– Пішла ти…
Вона стиснула губи, потерла їх пальцями.
«Зараз будуть сльози, будуть плачі», – подумав він роздратовано, але ні, вона не заплакала. Наблизилася до вікна, обережно розсунула фіранки.
Порожнє підвіконня. Там, де стояли вазони, – крихітна засохла квітка.
Кілька хвилин вона мовчки шукала валізу, не знайшла. Розіпхала, гублячи дрібні лашки, свої та малого речі по пакетах із назвою продуктового супермаркету, тоді озирнулася з порога. Втомлено, байдуже.
– Я знаю, що мені робити. І ти роби зі своїм життям, що хочеш.
Друзі десь були, не зникли ж вони з білого світу, десь існували. Але він не відчував більше їхньої присутності, ніби перекреслив усе, що було, позбувшися спільних фотографій, улюблених компакт-дисків, вудок, із якими сиділи колись на березі ставка, казанка, у якому варили юшку на вогнищі. Тепер після коротких зустрічей залишалася гіркота й та сама спустошеність, що чигала на нього вдома. Друзі вже не потребували його, як раніше. Навіть Сашко щоразу наче чекав, коли можна буде нарешті сказати: бувай, старий! Не пропадай!
Усі відвернулися від нього.
Він розмірковував: ще не вечір, дійду до краю – тоді повернуся. Пройду весь цей шлях. Коли не залишиться більше нічого, я зупинюся, бо ж не буде вже що виносити, і тоді ця зараза відступить. Але наразі вона не відступала, крутила ним, викручувала, в’язала вузлом.
Прокинувся від страшних звуків. Здається, він стогнав, казав комусь: от бісова скотина!
Сам у порожній кімнаті.
Тут вже майже нічого не залишилося.
А воно й далі не попускало. Мабуть, матрац, горня і ніж теж входили в той загальний рахунок, виставлений йому не знати ким, не знати навіщо. Що за кара! Залишалися стелажі, вікно, побілка. Зроблені на совість стелажі міцно трималися стіни. Якби зберіг сокиру – порубав би їх зараз на тріски. Але сокири не було, а гострий мисливський ніж лише понівечив полиці, не завдавши їм особливої шкоди. Міцні зробив, надійні. Зараз би так не зміг. Зараз він багато чого б не зміг. Ніби не речі повиносив, а себе розкидав, розгубив по частинках. Свою силу, можливості, емоції, прив’язаності, усе своє життя знищив дощенту й виніс на смітник.
Однак виходило, що виніс не все.
І він узявся за те, що було в голові, що трималося в пам’яті, що нагадувало про себе секундною млістю. Ішов тепер десь неподалік, щоб нашвидкуруч щось перехопити, байдуже що, аби голод притлумити, перебивався випадковими заробітками: гей ти, піднеси-занеси. Йому не треба було багато, йому майже нічого не було потрібно. Тільки б викреслити якийсь спогад, обірвати якусь щемливу ноту, що бриніла, заплутавшись у натягнутих струнах на рівні серця.
Він згадав той далекий день, коли усвідомив: я – це я, а навколо – світ, у який я прийшов. Той день, коли він малим тьопав битою стежкою, теплою пилюкою й дивився на мерехтливе в променях сонця листя над головою, а тоді собі під ноги, де рухалося мереживо світла й тіні. Скільки йому було тоді? Років три, мабуть. Геть цей день з голови! Геть із серця!
Жартівливе вітання, яке вони придумали з Сашком у п’ятому класі, зберегли дотепер, але досить, усе! Досить, і більше не треба, бо який це друг.