– Гга-гга-га-га! – вибухає в сусідній кімнаті. – А той що? – голос Богдана піднесено вібрує. – Що?.. Соплі жував, як завжди? А я тобі що казав! З тебе пляшка!
Ото вже переходи. Щойно лаявся на всі заставки, а тепер регоче.
Надя йде в кухню, заходиться протирати газову плиту й полагоджені пальники, миє тарілки під тугим струменем води, лічильник накручує показники – і нехай. Несила чути цей голос: щойно розлючено відлунював од стелі, бо господар завівся з півоберта, а тепер той самий баритон тепло рокоче, і хвилини не минуло від натхненно-брутального монологу.
Руки від гарячої води розпарені, червоні. Обручки давно вже не зняти, вона непомітно втиснулась у палець, уп’ялася мертво.
– Тобі не боляче? – запитала якось Галка.
– Та я про це навіть не думаю, – знизала плечима Надя, услід за подругою глянула на свою праву руку, зіграла нею гаму в повітрі. – Вона мені не заважає.
Не помічала обручки на пальці ні вдень, ні вночі, за жодною роботою – не відчувала ніколи. Наче та була її частиною, особливою кісточкою на фаланзі. Колись вибрала собі за шлюбну обручку цей золотий перстеник із пласким жовтим каменем. Онікс із чорною рискою.
– Котяче око, – сказала тоді навмання продавчиня.
– Крокодиляче, – виправив Богдан. – Ти впевнена? – глянув на молоду наречену. – Впевнена, що хочеш саме такий камінь?
Надя кивнула: вона бачила перед собою промовистий символ, дві половинки цілого. Носила цей символ не знімаючи й не помітила, що вже годі стягнути з пальця. Наче грубий дріт вріс у живе дерево.
Рештки води з гортанним булькотінням стікають у трубах, оприявнюють голос за стіною. Богданів баритон виповнює двокімнатну хрущовку, усі сорок чотири квадратні метри жилплощі. Громогласно, з відвертою насолодою розносить нікчемного Того. Чергового Того, який псує йому життя. Із телефонним співрозмовником у Богдана складається злагоджений, взаємно підохочуваний словесний дует, синхронне плавання в балачках, сповнених задоволення. Переважно мазохістського змісту. Богдан пліткує з Марчаком, отак натхненно – тільки з ним, своїм давнім друзякою, курвим сином. З іншими спілкується по-іншому, а з Марчаком сходяться в пліткарському екстазі: у них усі – Той і Та, усі писаки, вискочки й нездари. Того друкують завдяки батькові. А Ту, худородну, лише тому, що вчасно лягла під кого слід. Тамтого – бо вміє пролізти без мила. Тамту – бо грошей кури не клюють. Ті тамті писати не вміють, але саме їх видають захланні видавці, і то якими накладами! Їм що – аби зиск! Ще інші нікчеми з курячими мізками все це купують. Тимчасом правдиві таланти скніють у тіні розпіарених нездар! Ще й змушені втішатися п’ятьма сотнями примірників! Та й ті нема де продати!.. Кому тепер потрібна поезія? Та що там!.. Отож-бо!.. Еге ж!.. А я тобі про що?.. Але! Залишиться заповітом для нащадків тільки справжня література. Упосліджена нині, загнана в кут. Бо все так не буде, настане ще час!
Двадцять років тому Богдан писав щемкі, пронизливі вірші. Веснянкувата руденька студентка історичного слухала їх, затамувавши подих, і тим тільки підохочувала хлопчину з філологічного. Він стискав її руку, декламуючи написані вночі рядки. Сиділи на лавці біля її брами. Підошва його черевика вигладжувала на сирій землі лискучу борозну, слова спурхували вгору, змішувалися з осіннім дзвінким повітрям, набували нових сенсів, спадали, завмирали вигадливим візерунком кленового листя на землі. Надя мовчала, а раз видихнула: ти – геній! Богдан зворушливо, по-дівочому, спалахнув рожевим на вкритих пушком щоках.
Той хлопець умів ніяковіти. Та дівчина у своєму захваті не кривила душею. А тепер ця жінка затуляє вуха, коли цей чоловік говорить.
– Що в нас з обідом?
Богдан стоїть у дверях кухні. Голос густий, розм’яклий від теревенів із Марчаком, тінь посмішки тремтить на губах. Уже забув про того майстра-газівника й про ту кляту невипрану футболку, бо хай усі решта чисті, що з того, коли йому потрібна саме ця, чорна із сірим принтом!
Футболка вже крутиться в пралці, сама, їй до компанії нема що докинути.
– Треба було скандал влаштовувати? – Надя обертається, витираючи руки об фартух.
– А ти роби як має бути, і не матимеш скандалів! – Богданів палець повчально здіймається вгору.
Яке ж воно все дрібне, миршаве й затісне – ці будні, це сімейне життя, ці діалоги чоловіка з дружиною в клітці-хрущовці з хворою свекрухою за прочиненими дверима. Підборіддя задерти б до неба – і завити по-вовчому.
– Усе на плиті, – каже Надя.