– А ти?
У Богдановому голосі нотки занепокоєння. Начебто дбає про неї. Насправді волів би їсти разом, бо так зручніше, не треба самому гриміти баняками. Надя давно все розуміє, її не обдуриш дозованою порцією тепла в голосі. Лишень не втомлюється дивуватися: як чоловік так легко, завиграшки, гойдається між гучним матючинням і турботливим а ти?
– А я не хочу, – каже Надя.
І Тамара Федорівна не хоче.
– Пізніше, – озивається вона на запитання. – Принесеш пізніше. Чи тобі треба йти?
Їй треба йти. За півгодини Надя зустрічається з Галкою. Якби не ці нечасті зустрічі, можна було би з глузду з’їхати. Вона залишає на столику біля свекрушиного ліжка склянку квасного молока й печену картоплю, завиту в рушник, ще й у вовняну шаль.
З дівчатами свято. От із ким легко й радісно. До Галки товаришка з колишньої роботи приїхала, нареготалися втрьох, немов сто років зналися. Надя навіть забула геть-чисто про те, що на неї вдома чекає. Гума безвиході не тягнула в грудях, ніяк не нагадувала про своє існування. Навіть не мусила забороняти собі: не думай, як зреагує Богдан на твою тривалу відсутність. Дві години! Дві години вона була вільною, безтурботною людиною.
Дівчата провели Надю майже до її будинку. І треба ж таке: біля кіоску на зупинці зустріли Богдана. Надя вдарилася поглядом об його потилицю, перемінилася на лиці. Вітрильник у безкрайому морі налетів на підводну скелю. Крокодиляче око блимнуло тьмяним полиском вузької зіниці.
– Ти чого тут?
– Картку купував. Рахунок поповнити. А ти що? Вже нагулялася? – тон наче нейтральний, але кутик рота кривить: бути скандалу.
– Ой! – Галчина товаришка руки до грудей приклала, очі сяють. – Я вас знаю, пане Богдане…
Той спалахнув задоволенням, артистично вклонився. Розкрили, мовляв, мою скромну особу. Так, я той самий поет, автор тих самих рядків…
– Я всі ваші ефіри дивлюся! Щоранку!
Богдана аж пересмикнуло. Усмішка зів’яла, обернулася на гримасу. Обличчя прибрало байдужого виразу, але пізно, жінки зауважили першу реакцію на почуте.
– Де ти вештаєшся цілими днями? – гримів Богдан удома. – З дурепами водишся! З ідіотками безмозкими!.. Знайде ж таке! Нормальні баби по хатах сидять, а ці хвойди по барах!
Прикро йому, бо з якимсь ведучим сплутали. Його! Поета, чиє ім’я знавцям багато що скаже. Для такого амбітного, як він, ця помилка болісна, навіть принизлива. Вирішив, що його впізнала читачка-прихильниця, а воно он як. Помилилася. Він і справді на того ведучого Богдана – як його… з «Доброго ранку!» – схожий, надто коли всміхається. Надя раніше не помічала. Та він і не всміхається до неї вже бозна-відколи.
Завтра Богдан, мабуть, вирівняє свій кепський настрій, але зараз добряче на дружині злість позганяє. А чого ж? Заслужила!
Колись це її дивувало, ображало, відштовхувало, вона намагалася виправдовуватися: по яких барах? ми не були в барах… Підхоплювала нитку звинувачень, дозволяла їй розкручуватися, дедалі глибше занурювалась у беззмістовну суперечку, загрузала в ній. Згодом навчилася ховатись у мовчання, наче в мушлю. Збагнула: та ж чоловік від неї заряджається. Мов батарейка. Саме в такий спосіб: від її сліз, від розпечених відчаєм щік і тремтливих рук, з яких вона все впускає додолу. Доведе до плачу – усе, досяг свого. Повний заряд. І потім якийсь час – дуже недовго, щоправда – ані хмаринки на його настроєвому небі. До наступної дозаправки.
«Ні», – сказала подумки по цьому відкритті, набирайся енергії де хочеш, мій соколе, провокуй когось іншого на сварку й сльози. Я не піддамся.
Легко сказати, а спробуй не піддайся, коли сиплються крики: і де тебе насправді носило, і як курви-подружки тебе прикривали.
Рятує захисне ноу-хау: руки затуляють вуха, впускають у навушники долонь дихання вільного моря. Хвилі б’ються об скелі, сичать, із темних глибин долинає одноманітний заспокійливий гул. Кипить вода біля спадистого відрога, зривається вгору срібляста піна, мов риб’яча луска. Пальці слабнуть…
– …лядство!
…Срібляста піна. Зблискує на сонці. Із прибережних гротів долинають голоси сердитих альбатросів. Надя слухає птахів, слухає вітер, слухає хвилі, аж доки западає тиша, поглинувши всі звуки довкола.
Буря минула. Цокотить годинник на стіні.
Певний час Богдан не озиватиметься, але потреба змусить: «Де моя біла сорочка?», «Ти не бачила щітки для взуття?», «Куди вже цукор подівся?» Ужитково-побутові питання спонукатимуть його бодай до такого спілкування. А тоді – черговий зрив, і руки завчено лягають на вуха: мели собі, що хочеш, я в хатці!