У переддень авансу не втрималася від спокуси перевірити, як там її сукня. Усе гаразд, чекає.
«Завтра», – подумки сказала їй Віра в крамничці, почекай до завтра…
– Чим я можу допомогти? – пролунало поруч.
Інша дівчина, не та, що минулого разу, завчено усміхалася до неї.
– Дякую, я тільки дивлюся, – сказала Віра й пішла до виходу. Нічого більше в цій крамничці її не цікавило.
У яскраво освітленому еркері супермаркету, за одним із столиків кав’ярні, сиділи двоє. Віра зупинилася, побачивши Віктора – він тримав за руку Ольгу з бухгалтерії. Попри них йшли люди, поспішали з пакетами до виходу, але ці двоє не помічали нікого.
Серце Віри впало, забилося пташкою. Цього не могло бути. Вона не повірила б, якби хтось розповів. Віктор з Ольгою не спілкувалися на роботі, не помічали одне одного. Вони не пили разом кави, не обмінювалися жартами. Віра ніколи не бачила, щоб вони розмовляли, а тепер, зупинившись біля стенду з недоречними сонцезахисними окулярами, боковим зором вона спостерігала за тим, як він, нахилившися, зазирає дівчині у вічі й та відповідає йому таким поглядом, що жодні припущення, жодні сумніви зайві. Тут без варіантів, тут навіть закоханій білявці все зрозуміло. Чорт забирай!
Того ж вечора в темному під’їзді, де знову хтось розбив чи викрутив лампочку, Віра спробувала підсвітити собі під ноги мобілкою. Вона шукала її в сумці, порпалася, не знаходячи, руки були як чужі. Ключі, блокнот, рукавички, де ж та мобілка?.. Телефон випав їй з рук на цементну підлогу, розкладна «жабка» дзвінко квакнула під ногами в пітьмі. Віра кинулася шукати її на сходах, намацала уламок з кнопками, тоді розбитий екран – і заплакала.
Гроші, подумки вже витрачені на сукню, довелося віддати за нову мобілку. За іронією долі вона коштувала як сукня, лише на двадцять гривень більше.
Бабуся, почувши, що Віра не йде на вечірку, бо «просто втомилася», поставила чайник на газ і сказала:
– Коли збирається колектив, треба йти обов’язково. Що значить «просто втомилась»? Що значить «просто не хочу»?.. Я, – сказала бабуся, наливаючи чай у два горнятка, – у твоєму віці ходила всюди, де мало бути весело, де збиралися потанцювати, поспівати. Навіть якщо не було в чому піти, бо це не причина для відмови, – бабуся витягла зі сховку кілька цукерок «Чорнослив у шоколаді», їхні улюблені з Вірою цукерки. – Я придумувала обнову з будь-чого, – далі вела бабуся, – перешивала стару сукню або купувала найдешевший штапель. І за ніч – за одну ніч! – шила собі нову сукню. Відмовлятися від радості – гріх, – сказала бабуся під шурхіт цукеркових обгорток. – І знаєш що? – це вже коли мила горнятка. – Я давно тобі хочу подарувати свої кульчики з перлами, ті давні, улюблені, зараз саме той випадок, дуже навіть вчасно, не сперечайся, я зроблю це зараз. Ти ж їх носитимеш?
Вірина сіра трикотажна сукня сприйняла сусідство старовинних кульчиків як належне. Вона була зовсім непримхлива, хоча й знала собі ціну, ця універсальна сукня-олівець, яка найбільше пасувала Вірі з усього того, що вона мала у своєму гардеробі.
– Не дозволяй обставинам брати гору! – напучувала онуку бабуся, перевіряючи застібки сережок. – Ми не знаємо, де знайдемо, де втратимо.
Що було пояснювати… Що справа не в сукні, хоча й у сукні теж.
Коли оголосили конкурс на найкращий танець і Віктор з Ольгою ніби випадково опинилися в парі, Віра підвелася з-за столу й відшукала очима Олега Хом’яка, Хом’ячиська, свого колишнього однокурсника. Він увесь вечір сидів навпроти неї, трохи навскіс, вона щойно тепер це зауважила. Завдяки йому кілька місяців тому вона знайшла роботу в цьому відділі. Олег зателефонував тоді до неї: «У нас утворилась вакансія, ніби спеціально для тебе…» І от тепер, заскочений, Хом’як витріщався на неї, почувши несподіване: «Танцюєш?»
Він розгубився, він наче намагався чимшвидше знайти причину, аби відмовитися. Такий у нього був вираз обличчя.
– Танцюєш? Чи тільки дивишся?.. – Віра вже обійшла стіл, вона наблизилася до Олега, не даючи йому отямитися. – Хом’яче, ми зараз ідемо виборювати перше місце. Второпав? Не бійся, я веду.
Олег підвівся й узяв її за руку. Коли вони стояли в колі таких самих сміливців, слухаючи умови конкурсу, Віра зауважила, що їхня пара викликає пожвавлення та сміх глядачів. «Ну-ну, – подумала Віра, – зараз я вам покажу, на що здатна». Партнер? Не має значення, коли твого завзяття вистачить на двох. Але партнер їй дістався ще той. Вона помилялася щодо нього. Олег перехопив ініціативу: вела в танці не вона, а він, впевнено й владно узявши процес у свої руки.