– Ти впав? Ударився?
– Спиною вдарився.
– І головою?
– Я не пам’ятаю. Ні, головою – ні.
– Не нудило тебе?
– Ні.
– А Ганна Василівна що?
– Вона його насварила. Але більше Ольга Іванівна насварила, він з її групи.
– Скільки тобі казати: на кожного любителя битися знайдеться кулак. Пхаються, роблять боляче, ображають – захищайся. А він плакав! Якби тебе випадково штовхнули – інше діло, а то ж цей Олег вас усіх лупцює, а ви плачете. Як би вмазав йому, він би тоді добре подумав, перш ніж до тебе підійти. Чуєш мене?
– Чую, – тихо лунає з заднього сидіння.
– Ми вже говорили з тобою про це, ти забув?
– Не забув.
– У чому тоді річ? Злякався?
– Ні.
– Нікого не бійся, захищайся. Тих, хто вміє себе захистити, не б’ють. Ти ж вмієш, чому не відповів?
– Мені його шкода.
– Що?!
Тато зупиняє машину на світлофорі, обертається до малого.
– Шкода його? А своїх друзів не шкода? Себе не шкода?..
Малий дивиться у вікно.
Тато зітхає.
– «Скорпіонс»? – пропонує.
Малий ледь помітно хитає головою: ні.
– Ану, подивися, що там біля тебе ліворуч, – каже тато.
Малий повертає голову.
– Ліворуч, – повторює тато.
– Машинка! – нарешті гукає малий. – Та, що колір змінює!
Батько задоволено гмикає.
– Коричнева! – тішиться хлопчик. – Вона після морозилки стане жовтою, ось побачиш. У Миколки така є.
У ліфт за ними встигає пропхатися огрядна сусідка. «Та, якій усе про всіх треба знати» – так про неї каже мама. Сусідку мало не притискає дверима. Вона інспектує поглядом пакунки в чоловіка в руках, чіпляється очима за упаковку підгузників, яку тримає малий.
– Вітаю! – усміхається. – Скільки всього треба для немовляти, га? Зараз дитина – надто дороге задоволення. А з другого боку – і хороший привід підзаробити, ні? Була б молодшою – сама б народила, замість на роботу ходити! – друге підборіддя трясеться. – Дивися, малюче, тепер батьки любитимуть меншого, а тебе змусять за ним дивитися, як мене за сестрою свого часу. А воно лежатиме попісяне, покакане… Плакатиме «е-е-е!», «е-е-е!» – ось побачиш!
Двері ліфта розсуваються.
– Стара відьма! – виголошує малий, виходячи з ліфта.
Сусідка ахає, двері зачиняються.
– Ти що здурів? – тато ледве тримає покупки, вони ось-ось повипадають йому з рук. – Що ти собі дозволяєш, малюче?
– Я захищаюся! Сам казав: захищайся.
– Ану витягни мені з кишені ключі! – наказує тато. – Бігом.
Більше до інциденту в ліфті вони не повертаються. Ставлять варити бульйон, витягують з морозилки вареники, залишають там машинку, і малий тричі дістає її й тричі повертає назад. Вона змінює колір від холоду!
– Це мій вареник, я його ліпив, – каже малий, підхоплюючи виделкою маленький, неправильної форми трикутник. – Із мамою ліпив.
– Угу, – каже тато, прожувавши, – чоловік має вміти готувати їжу. Я вперше в житті знаєш що готував? Бульйон з курки! Мама тоді захворіла, готувати не було кому. Я зварив курку на сильному вогні, бульйон був каламутний, наполовину википів, але мамі сподобався.
– Скільки тобі було років?
– Сім-вісім…
– Я теж у сім-вісім навчуся варити бульйон.
– Чого ж чекати так довго? Просто запам’ятовуй, що ми робимо, от і все.
Малий сидить, підперши голову кулаком, соває вареником по тарілці…
– Так! Мені це набридло, – каже тато. – Не хочеш їсти – геть звідси.
І забирає тарілки зі столу.
– В автоперегони зіграємо? – пропонує хлопчик.
– Можна, – погоджується батько.
Що за день. Як щастить, то вже щастить.
Стартують, лежачи на підлозі, і роблять по три кола на рівних, бампер у бампер, а тоді одночасно заганяють свої притрушені дорожньою пилюкою боліди в бокси, де вправні автослюсарі блискавично міняють проколоті колеса й підкачують шини, а втомлені гонщики, не виходячи з салону, роблять кілька ковтків вже теплої води, а залишки виливають собі на голову. Із двох заїздів переможцем виходить Великий Гетсбі, і ще з трьох – Старший Брат, саме він врешті-решт й отримує Кубок переможця. Під ревіння трибун Старший Брат підносить угору свій трофей. Він стоїть на найвищій сходинці п’єдесталу й усміхається, а тоді повертається до другого гонщика, якого заледве вдалося обійти на останньому повороті – і тисне йому руку.
Бульйон – у термосі, біле куряче м’ясо в пластиковій коробці. Час іти. Але тато зазирнув у свою електронну пошту, відповідає на термінового листа. Малий теж має невідкладну справу. Друкованими літерами на аркуші паперу, видертому з альбому для малювання, він пише синім фломастером: «Де народився, там і знадобився». Відкладає, помилувавшись, убік і виводить на іншому аркуші: «Брат радий брату».