Важливо випередити Олену, бо вона – це очевидно – уже готова щось різке сказати. Олену поза очі називають «Крейсер Аврора», вона про це знає й не заперечує: крейсер так крейсер. Прямолінійність їй личить – це частина її натури, її броня й зброя, вона складає гармонію з її худорлявим обличчям, з її підтягнутою фігурою майстра спорту («Кандидата», – виправляє вона, коли чує про майстра). Олена біля Олександра – і друг, і охоронець.
Виходжу в коридор, покликавши медсестру.
– Ви ж бачили, які в них зараз очі… Не позбавляйте їх цієї радості.
Але вона не дає себе збити з обраного курсу:
– І що з того?.. Уже годину триває концерт!
– Та хоч би й дві, – намагаюся знизити гучність розмови, – музика хлопцям як ліки.
– Ви мене не вчіть, я двадцять років тут працюю. Існує порядок, у лікарні має бути тихо.
У мене більше немає аргументів. Останнє слово залишається за нею:
– Закінчуйте концерт! Розкомандувалися тут…
Між медичним персоналом та волонтерами часом аж іскрить, але ці хвилини протистояння навіть війнами місцевого значення не назвеш. Так, дрібна шарпанина. Без волонтерів тут вмить виросли б еверести роботи, з якими й удвічі більшому медперсоналу не впоратися.
Одного разу відділення було настільки перевантаженим, що дядю Сашу перевели в інше, і він три дні там лежав, нікого не турбуючи. Йому приносили їсти, ставили тарілку на тумбочку, згодом забирали застиглий суп чи кашу зі словами: «Чому не їсте? Треба їсти!»
А йому було незручно тягнутися до тарілки, ще й ногу сіпало. А волонтерів поруч не було. У Марини та Олени ті три вечори були зайняті іншим. Коли ж вони прийшли до нього в палату й спробували пересунути нерухому ногу, палець Олени провалився у щось м’яке й вологе: зі споду на гомілці утворився абсцес, під прозорою плівкою шкіри набралося гною, але цього ніхто не помічав, навіть дядя Саша, звиклий терпіти ще й не таке.
Ох як «Аврора» розвернула корму! Як підняла бойовий прапор, як посунула коридором до чергової медсестри… Крейсер на бойовому рейді. А тоді, після словесного морського бою, випустивши пару, разом і рану почистили, і поприбирали.
Чому волонтери не роблять зупинок? Чому не можуть сказати «досить з мене»? Чому не перемикаються на свої справи? Бодай тимчасово. В одної дитина без зимового взуття, доношує старе, а нове купити ніколи; у другої домашні вже забули, що таке недільний обід з борщем та варениками. Там чоловік усе розуміє й підтримує, а тут – знову обручку на столі залишив, добре, коли до вечора… Скільки можна, мовляв! І справді, скільки можна? Звідки ці запаси терпіння? Мабуть, звідки й затятість хлопців на фронті. Утомилися, а не вступаються, бо що тоді?..
Життя в госпіталі – як будь де (з певними поправками, звичайно). І люди різні. Здавалося б, прооперовані, спільним побутом пов’язані, звиклі до стогонів і до «уток» на сусідньому ліжку. Госпітальне братерство. А от чогось один води з пляшки не вип’є, аби не запропонувати іншим, а другий півлітрову банку олів’є при всіх виїсть, дзенькаючи ложкою до скла, наповнюючи палату хвилюючим запахом домашньої кухні, – і нічого, лише утреться серветкою. Той червоною барвою вкривається, загикується, соромиться вимовити просте запитання, хоча діло дріб’язкове – труси попросити. А цей сприймає все як належне («не бачиш, я тяжко поранений») і навіть не дякує за гостинці («он там залиш»).
Роздаємо в палатах те, що принесли: після обіду на це саме час. У Марини рука вже натренована – усе поділила, ще й запитує: кому йогурт? кому мандарини?.. свіжі газети?.. Одному книжки не потрібні, іншому – цукерки. Від цигарок майже ніхто не відмовляється.
Часом видається, що найбільша тут потреба – поговорити, але в певний час, за певних обставин, коли це буде доречним. Бо можна невчасно прийти, коли людині живіт болить або коли в палаті зібралися фільм дивитися і вже на моніторі пливуть початкові титри. Ноутбуки тут є чи не в кожній палаті, майже всі подаровані, хоча дехто не вміє давати з ними раду. Інше діло – розмови. Про що? Про колишню роботу. Про друзів. Про «козлів нагорі». Про зраду. Майже в кожного, хто зі Сходу, війна проїхалася гусеницями по сім’ях. Волонтерки знають або здогадуються, у кого дружина «за сєпарів», у кого зять по той бік воює, за ДНР чи ЛНР. Така правда життя. Що в країні, те й у сім’ях.
Проситься до висловлення щось дуже болюче, що хлопці там пережили; вони хочуть розповісти про те, що сидить скалкою у серці, у мозку, у пам’яті, будить серед ночі. І водночас сторожко бережуть вхід до цієї потаємної кімнати. Найменший необачний рух, не та інтонація, поспішний невдалий коментар – і дверцята затраскуються.