Поки ми розмовляємо, нас кілька разів переривають відвідувачі. Жвавий день сьогодні в госпіталі, день відкритих дверей. То діти прийшли привітати, малюнки принесли, то мами курсантів з солодкими подарунками. Але Ян не губить нитки розповіді.
– А другий раз ми таки заїхали в аеропорт, – повертається туди, де зупинився. – Це було дванадцятого листопада. Уночі ми перейшли в старий термінал. Усі дні тривали перестрілки, але складалося враження, що це більше імітація, «докучливий вогонь». Сєпаратисти змінювалися щотижня, їм не хотілося підставлятися. Стріляли, щоб звіти для Москви скласти – так мені здавалося. А двадцять дев’ятого листопада розпочався справжній штурм. Відразу було зрозуміло: приїхали професіонали з конкретним завданням, вони й узялися за справу конкретно. Ми чули, що були серед них і чеченці, з характерним акцентом. Та ми й бачили їх – у беретах, бородаті. Найнебезпечнішим і ймовірним напрямком для штурму була східна частина старого терміналу. Нас тішила думка, що там були розтяжки й сигналки. Може, попередні сєпари думали так само. Тепер не важливо, були там розтяжки чи ні, це не завадило атакуючим. А в нашому взводі особовий склад – це механіки-водії, наводчики-оператори, командири БМП, був ще просто водій. Хлопці в основному з Херсона, Запоріжжя, Дніпропетровської області… Ніхто й не здригнувся, гідно зустріли, істерик не було, всі стояли по своїх місцях. Хоча й не були підготовлені до бою в приміщеннях, коли до ворога метрів десять-п’ятнадцять. А то й п’ять.
О пів на дванадцяту дня почався штурм. Перший поранений. Нічого, трималися. Мене вибили близько п’ятої години. Просто відчув удар в руку, відкинуло – і все. Бій тривав. А десь годині о десятій вечора серед нас було вже дев’ять поранених. Тоді з нового терміналу прийшло підкріплення з 74-ї аеромобільної бригади, і поранені вночі потихеньку перейшли зі старого терміналу в новий, уздовж паркана, там метрів вісімдесят… усе прострілюється… Головний у нас там був Тополя, заступник командира 93-ї бригади. Його теж контузило.
Хлопці потім розповідали, бій тривав увесь день. Важко дався. Сімнадцять «трьохсотих», чотири «двохсотих» – один, на жаль, залишився там. Не вдалося витягти. Старий термінал став його могилою… Довелося підірвати старий термінал.
Ян показує фотографії з мобілки друга Артема, бо його власна мобілка розбилася в бою. Артем з Дніпропетровська, під Іловайськом потрапив в оточення, був у полоні, потім у госпіталі, повернувся назад…
– Ось тут, – Ян показує фотографії на екрані мобілки, – на першому поверсі старого терміналу, коли тихо, найбільшим задоволенням було посмажити картоплю на вогні. У нас там якийсь саморобний мангал був, піднос знайшли… Уночі було дуже холодно. Це тільки коли бій – жарко. А у черговому режимі, на посту, холодно. Заступали втрьох. Один стоїть дві години, двоє відпочивають, потім змінюються. Якщо є тепловізор – дивишся в тепловізор, якщо ні – орієнтуєшся на слух. Щось зашаруділо в повній темряві, якийсь підозрілий звук: чеку з гранати висмикнув – і туди. Одного разу виявилося, що це кіт шурхотів. Потім прибіг до нас, обурено нявкаючи. – Ян нарешті усміхається, нагадує: – Я котів люблю…
Показує у мобілці стіну, на якій усі розписувалися, підвал, де могли поспати, більш-менш обігрітися; показує отвір у стіні, за ним – чорнота.
Ось звідси пішов штурм, з цієї діри. Звідси полетіли гранати, запрацювали гранатомети…
А позивний? Який у Яна позивний? У нього не було позивного. У них у підрозділі по іменах один до одного зверталися, а позивні були лише в тих, хто по радіостанції спілкувався.