– Волонтери – наше все!
Це Фелікс радіє, зустрічаючи Марину. Високий, говіркий, помітно накульгує. Доброволець з батальйону територіальної оборони «Волинь». На реабілітації. Стильна зачіска, палиця в руці, футболка «Слава Україні!». «Знову, – каже, – перукарі приходили» (перукарі тут теж волонтери). Розповідає, як спочатку на Сході батальйон нічого не мав, нічогісінько, і як ситуацію заходилися виправляти звичайні люди. Волонтери привозили все необхідне на передову, незважаючи на обстріли. «Ми їм руки готові були цілувати, – каже Фелікс. – Якби не волонтери, то ні армії, ані добровольчих загонів не було б. Нічого б не було. І тут у госпіталі, те саме…»
Неспішно проминає нас зворушлива трійця: у центрі чалапає крихітна дівчинка, на голові підстрибують п’ять кумедних хвостиків. Маленьку тримають за ручки батьки: високий чоловік у жорсткому корсеті й молода жінка, коса через плече.
Дівчинка нещодавно навчилася ходити, у госпіталі й навчилася. Це перше, що дізнаюся про цю сім’ю, а друге – що вони з Білої Церкви. «Я Віку ще годую груддю», – каже Людмила. У кількох госпіталях сімейне тріо разом, тепер жінка з дитиною живуть у школі-інтернаті, шукають житло поближче, але з ранку до вечора – зі своїм чоловіком і татом. Руслан воював у 72-й окремій механізованій бригаді, після тяжкого поранення чотири місяці лікувався в столичному госпіталі, а сюди потрапив на реабілітацію. «Розходжуюся потихеньку», – усміхається він. Маленька Віка, крекчучи, подає батькові календарик, на фото – козенятко, символ наступного року.
– Скажи: «На!» – підказує чоловік, – і я візьму.
Мала сопе, мовчки пхає татові картинку.
– Не розумію, – м’яко наполягає він. – Скажи: «На!»
– Вона говорила, – Людмила прагне похвалитися успіхами малої, – вона щойно говорила, Руслан її навчив…
4
Світлану зустріли в «хірургії», у третій палаті – вона вітала Андрія з іменинами.
– Почекайте, – сказав нам Андрій, залишивши подарунок на ліжку. – Сашко, де в нас там..?
Брат витяг звідкись пляшку червоного вина.
– Та не треба! – замахали руками до нього.
– Треба-треба. По три ковтки, за здоров’я. Штопора, щоправда, немає, але це не страшно.
Спостерігаємо за тим, як можна відкоркувати вино без жодних допоміжних засобів. Виглядає як фокус. Андрій перекинув пляшку догори дригом, тримає її в повітрі, а брат Сашко б’є в дно дволітровою пляшкою мінеральної води. Глухі удари – і жодного ефекту.
– Зараз піде, – запевняє Андрій, міцно стискаючи здоровою рукою пручливе каберне, – нікуде не дінеться…
На ньому синя футболка з написом: «Україна – моя земля». Прооперована, схована в жорстку лангетку рука на перев’язці затуляє останнє слово. Андрієві потрібна допомога, але він не дозволяє нікому втручатися. Та й ніхто з нас не здатний відкоркувати пляшку без штопора, без ножа, голими руками. Нам залишається лише дивитися.
Корок вперто тримається скляного горла.
– Може, іншим разом? – пропонує хтось з дівчат.
На неї дивляться з осудом: нікуди ми не підемо, особливо тепер, коли нічого не виходить, коли той корок ані руш. Андрій має відкрити це непоступливе вино. Однією рукою. Він б’ється з тою пляшкою чимдуж, підохочуючи брата:
– Давай, Сашко! Ще! Ще! Сильніше бий!
І корок не витримує.
– Є! – каже Сашко.
Каберне вибулькує в пластикові стаканчики. Тост: «За перемогу!» Андрій тягне свій ковток через трубочку. Обличчя йому відновлювали канадські пластичні хірурги. Боєць 80-ї аеромобільної бригади, після поранення в Луганському аеропорту він переніс уже кілька операцій голови, руки, ноги. Ще в аеропорту йому ампутував ногу хірург-травматолог, який згодом повернувся на постійне місце роботи – у цей госпіталь, у це відділення, яким керує. Тепер «веде» Андрія. Як і дядю Сашу з «Айдару», який прикривав відхід поранених з аеропорту.
У ті липневі дні підполковник медичної служби разом зі своїми колегами облаштував похідну операційну в Луганському аеропорту. Знеболювального бракувало, траплялися дні, коли пораненим витягали осколки під «дерев’яною» анестезією: «Тримай, брате, патичок у зубах!» Але медикам вдалося неймовірне, вони не втратили жодного з півсотні поранених. Згодом Андрію зі шматочка стегнової кістки лікарі сформували щелепу, з ноги взяли шкіру на понівечену руку…