– Зібрали мене, – каже, – як конструктор. Невдовзі ставитимуть зубні імпланти, усе буде гаразд з обличчям Андрія, уже й чутливість поступово повертається…
– Андрія врятував хірург і велике кохання, – говорить Світлана.
Над ліжком Андрія, між дитячими малюнками, портрет повненької білявки з двома дівчатками. Сім’я.
– З Андрієм зараз брат, а тоді знову дружина приїде, у цій сім’ї своїх не кидають, – це Світлана вже дорогою до «офісу». – А є такі випадки… хай Бог милує. Скажи, Марино?
Марина киває. Були в госпіталі хлопці з обома перебитими руками, і траплялося таке, що дружина приїжджала раз на два місяці, посиділа поруч, навіть на тумбочці не поприбирала – забралася й поїхала. А хлопцю без допомоги ніяк. Його товариші по палаті в туалет водять. Він не може себе обслуговувати, навіть сам води напитися не в змозі.
– А ще трапляється, що родичі пораненого користуються його грошима, – докидає Світлана. – Ми організовуємо збір коштів на лікування, протезування, аж раптом помічаємо: дружина до госпіталя підкатує тільки на таксі, щоразу в гарному новому вбранні, хоча приїхала гола-боса. Є й такі… Одні останнє віддають, інші сподіваються, що за них хтось усе зробить.
Мало не забула, для чого шукала Світлану: мені потрібні координати волонтерів, які шиють «розгрузки». Це слово ще кілька місяців тому мало зовсім інше значення. Принаймні для більшості. А тепер хто ж не знає: «розгрузка» – це військовий спецодяг, розвантажувальний жилет з багатьма кишенями та петлями для необхідних речей. Можна купити за грубі гроші, а можна й пошити – і тут волонтери не пасуть задніх, шиють самі. Записую телефон.
В офісі на прохідній пахне свіжою випічкою: дівчата розрізають на кавальчики величезний гарячий пиріг з капустою. Приніс чоловік, сказав: теща спекла. Повертаємось у корпус з розкладеними в маленькі пакети шматочками. Безрозмірний пиріг – вистачає і хлопцям, і медсестрам, і волонтерам. Запах розбурхує голод, за цілий день ми нічого не їли, і навіть не хотіли.
– Тепер розумієте, – каже Марина, – чому я схудла за останні місяці?
5
Новий день – інша пісня. І у Вадима репертуар змінився, і настрій у багатьох. Олександр нині не в гуморі, але виду не подає. Тільки говорить й говорить, тамуючи біль. Йому цього тижня зробили операцію, начебто останню – вставили металеву пластину в стегнову кістку. Раз у раз замовкає, стиха стогне. Після уколу знеболювального оживає, робить компліменти медсестрі, береться розповідати, як працював водієм, ганяв вантажівки на великі відстані. Курив по дві пачки на добу. Одну цигарку викурює – по наступну тягнеться, отак було. Страшенно смалив. Часу на дорогу давали обмаль, немов автомат програмували на певне завдання: наче ти не людина і тобі не потрібні ні сон, ані їжа, ані зупинки. А з оформленням супроводжувальних паперів усе навпаки: тягнули, душу вимотували, змушували чекати годину, дві… Щоб не заснути за кермом, Сашко припікав собі шкіру між великим та вказівним пальцями на лівій руці: біль не давав закемарити, стримував, щоб не запасти в сон.
Коли остаточно отямився в реанімації, зробив відкриття – не так його перебиті ноги вразили, як той безперечений факт, що він кілька днів не курив. Не відчував жодного бажання! Хлопці курили навіть на ліжку, бо ходити не могли, а він нюшив повітря й не міг второпати: як так? чому його, затятого курця, не тягне до цигарки? Дивна історія, він так і не знайшов їй пояснення.
Біля Андрія, за здоров’я якого ми пили червоне сухе, тепер дружина, я її відразу впізнаю, бачила ж фото біля його ліжка. Волонтер Тетяна цього дня знову привезла спеціальні чохли на поранені руки-ноги. Кілька днів тому знімала мірки, і от вже волонтери їх пошили. Славік застібає блискавки на чохлі, нога з апаратом Єлізарова ховається в одежину, зсередини – флисову, зовні – з вологовідштовхуючої тканини.
– Тепер можна й на вулицю! – радіє Славік.
Тетяна обмірює руку Яна, він матиме обнову за кілька днів.
– Доведеться апарат на руці ще не один тиждень носити, але це нічого, – каже Ян, він знає, як розробляти м’язи та сухожилля. – Колись на шахті сильно травмував пальці, і нічого, поступово розпрацював їх. І цю руку розпрацюю.
– Ви волонтер? – запитує мене чоловік у коридорі, когось провідати прийшов.
– Ні, я помічник волонтера.
– А-аа. Бо тут щось вайфай глючить!
Чого тільки не доводиться з’ясовувати волонтерам…
А от і Світлана у своїй рудій робочій куртці.