Із задоволенням спостерігає, як ми наминаємо пляцок, як тягнемо до рота нові кавальчики. Вона зараз дуже подібна на свою маму. Її обличчя світиться радістю: догодила, здивувала. Ділиться рецептами – і меду, і пляцка, перепитує, чи правильно я записала пропорції. «І не вимочуйте кульбабок, – попереджає вона, – гірка нотка має бути присутня. Без неї смак буде не той, надто солодкавий. Обов’язково має відчуватися гірчинка, у цьому суть».
Після Ірининого «до побачення!» відкриваю роман на сторінці з закладкою – це пташине пір’ячко, знайдене в траві, чорно-біле з синіми полисками. Інна Максимівна занурюється у свої кросворди.
– Так, знаєте, прикро. Я ж знаю це слово. Воно десь є у моїй голові, але знайти його в тих закапелках, витягнути з глибин пам’яті не можу. Що значить вік!
– Та при чому тут вік, – не погоджуюся я. – У мене теж так буває: фурх – і в найвідповідальніший момент раптом вилетить з голови назва або прізвище. Таке огидне відчуття, коли не можеш слова згадати. Наче готуєш на незнайомій кухні: де тут сіль? де лавровий лист? Тицяєшся туди-сюди. Коли знайдеш, воно вже не потрібно.
– Дуже противне відчуття, еге ж? – Інна Максимівна задоволено позирає на мене.
Вона знаходить привід для веселощів там, де їх мало б хто шукав. Сама собі цікава та самодостатня, цінує простір свій та чужий і навіть звичайні питання починає зі вступу: «Не хочу видатися вам нав’язливою…»
Мені комфортно з моєю сусідкою. Сподіваюся, їй зі мною теж. Ми обидві потребуємо дозованого спілкування, уникаємо надмірної уваги до себе. Жодних балачок нон-стоп! Нам так добре мовчати вдвох, куди там розкоші мовчання до розкоші спілкування, нас тиша не обтяжує, а єднає. Довгі дні в лікарні заповнені свіжим повітрям і сонячним світлом, за вікном весна, рано-вранці чути пташиний спів, а ввечері шепіт листя та шурхіт дощу. За стіною жебонить телевізор, черговий телесеріал збирає схвильованих прихильниць.
– Жорстка полуничка, – лунає в тиші. – Що це таке, як ви думаєте?
– Скільки там букв? П’ять?.. Тоді, напевно, порно.
– Як?
– Порно.
– Не знаю такого слова.
Коротко пояснюю, ретельно формулюючи доволі узагальнені визначення.
– Ага, – каже вона. – Не знала. А ось це знаю: нарком. Підходить. Третя буква р. Гм, дійсно, порно… Що б я без вас робила?
Встає рано. У довгій нічній сорочці, під якою гойдаються повні груди, вичовгує за двері палати, шурх-шурх, у спільний на дві кімнати коридорчик – рушник через плече, зубна щітка та паста в сухеньких кулачках, синці в згинах ліктів від уколів. Повертається з переможним вигуком:
– Усе! Як нова копійка! – знову зручно вкладається в ліжку, копирсається, обсмикуючи нічну сорочку. Тягнеться до горнятка на тумбочці. – Немає нічого кращого, скажу вам, як почати новий день зі склянки чистої води…
Інна Максимівна насправді Октябрина. Не тому, каже, що Жовтнева революція й все таке, а тому, що в жовтні народилася, тисяча двадцять третього року, у Харкові, – нагадує рік і місце народження. А потім закінчила інститут й потрапила до Львова. Зі зміною місця змінилося й ім’я. Була Октя – стала Інна.
Ми говоримо про Харків двадцятих – тридцятих років, про війну, повоєнний Львів, про велику історію та індивідуальну історію конкретної людини та її родини й про те, що зазвичай не потрапляє до підручників. Маленька харківська дівчинка в ранньому дитинстві говорила німецькою. Сусідами були німці, фахівці з Німеччини, вони приїхали до Харкова зі своїми сім’ями, працювали на ХЕМЗі. Оповідачка уповільнює темп: «Це Харківський електро-механічний завод», – пояснює. Жили в готелі, він потім став «Інтуристом». Діти бігали коридорами, грали разом на подвір’ї.
– У школі згодом було легко на уроках німецької, – Інна Максимівна спирається на лікоть, повертається до мене, – я її навіть не вчила, на жаль. Трималася на старих запасах. Хочу їсти, віддай мій м’ячик… Простенький набір побутових фраз. А в тридцяті роки настали страшні часи. Чорні воронки, нічні візити, розмови дорослих пошепки про те, кого забрали. Татів друг викинувся з вікна, не витримали нерви, бо у двері гупали НКВДисти. А виявилося, вони не за ним того разу прийшли… У батька був пістолет, то він його розібрав, розкидав деталі по різних ділянках парку. Тато був інженерно-технічним службовцем на заводі. Із початком війни відправив сім’ю в евакуацію, син пішов на фронт, сам опинився в прифронтовій зоні на військовому заводі… Я не втомила вас своїми розповідями?