…Маленький грубенький лікар сягав їй лише до плеча й весь час підсміювався. Оніміння в нозі відчували раніше?.. А поколювання? Було таке, ги-ги?.. Це напружувало, проте лише спочатку, а тоді Дана зрозуміла: він такий з усіма, не лише з нею. Його гигикання – це частина його натури, як опукле черевце, як порослі чорним волоссям руки. Лікар усміхався, виголошуючи діагноз:
– Защемлення нерва в хребті, ось у цьому, голубонько, місці, – і сипав жартами, призначаючи лікування. Спокій і ще раз спокій! А також стероїди, нестероїдні протизапальні та ще якісь «роїди…» «роїди…».
– Дякую, – сказала Дана. – Щось одне дієве випишіть, будь ласка. Таке, аби за тиждень повернутися до роботи, а основне лікування – згодом, не тепер…
Данчині господарі – і один, і другий – дозволили їй узяти відпустку на тиждень. Відлежатися. «Спокій – краще лікування», – переконувала вона себе, так, власне, і лікар сказав. Уколи сама собі робитиме, вона вміє. Трошки підлікується, підніме себе на ноги, а серйозно візьметься за здоров’я у Львові, їй через місяць додому повертатися, у відпустку.
Цю кімнату, де вона лежала тепер, ще кілька місяців тому вони винаймали вдвох із Олею з Чорткова, а потім Оля поїхала додому на три тижні, а повернулася через три місяці, не попередивши господаря, і він не прийняв її: утратив, мовляв, через неї гроші за помешкання. Оля не надто й переживала – знайшла собі таку саму роботу й таке саме житло, і навіть на вигідніших умовах. Так принаймні говорила. Господар запропонував Дані узяти на себе обов’язки звільненої – прибирати в помешканні двічі на тиждень, а за можливість жити в кімнаті безкоштовно – виконувати ще й додаткову роботу. Тобто варити їсти для його батька, синьйора Фабріціо, спокійного й, головне, ходячого стариганя. Дана довго не думала. Що вона, три роботи не потягне?
Щопонеділка прибирала в синьйори Сильвії, щочетверга – у подружжя Бореллі, це за три квартали звідси, а тоді поспішала «додому», тепер уже на кухню, до готування, відтак бралася за прибирання. Старий Фабріціо не капризує, однак двічі одну й ту саму страву не їсть. Жодних розігрівань. Усе має бути свіжим, щойно з плити-духовки. І жодних залишків від страв у холодильнику. Такі правила. Добре хоч старий дає собі раду в усьому іншому, а це для його «за вісімдесят» дуже добре.
От і забігалася Дана, закрутилася – до защемлення нерва, до болів у попереку та нозі. Зірвала спину, бо забагато на себе взяла.
Тепер ледь-ледь пересувалася. Лежи, лікуйся, жінко. Відновлюй сили.
Дні вимушеного неробства – коли таке було? Лежить Дана горілиць серед білого дня, роздивляється дрібні тріщинки на стелі, потерту спинку ротангового ліжка, бачить краєчок вулиці за вікном. Чому з нею таке сталося? Воно б, звісно, і схуднути не завадило, але ж вона завжди така була. Пухкенька-смачненька, як казав колись чоловік, хай спочиває з Богом. Один лише раз за все життя вона схудла так, що сама себе в дзеркалі не пізнавала. У перші місяці перебування в Італії, коли мила посуд у трьох ресторанах. Танула на очах від туги за дітьми, за домом, від огрому роботи й навали чужого. Ще й мови не знала. Усе їй було тут чуже.
Але мусила. Доньці та синові на платне навчання в університеті треба було заробити, іншої можливості здобути грошей вона не мала. Кинула вчителювання, залишила дітей-старшокласників самих. «А що, – казала своїм товаришкам Оксані й Вірі, – діти в мене золоті, дорослі, самостійні». І діти справді навчилися давати собі раду без мами.
Поки Дану попустить, поки вона підведеться, пані Зоня (баданте з України, доглядає паралізовану бабцю по сусідству) погодилася готувати старому Фабріціо. Дана чула запахи з кухні, подзенькування посуду, усе було гаразд без неї. Знайшлися прибиральниці й для помешкань синьйори Сильвії та подружжя Бореллі. Життя не зупинилося, воно тепер оминало Дану, як людський натовп на віа Маргароне того дня, коли вона не могла ступити й кроку.
За кілька років в Італії такого тривалого відпочинку в Дани ще ніколи не траплялося. І такої самотності теж не було. Читання її не захоплювало, книжка лежала поруч без потреби, до телевізора було байдуже. Вона спостерігала за тим, як вітерець через прочинену кватирку рухає мереживні фіранки на вікні, як сонячні промені прошивають сітчастий малюнок, лягають рухливими плямами на м’який килим. Її цікавив танець сонячних зайчиків, а не кружляння порошинок у навскісних стовпчиках світла. Ще кілька днів тому вона кинулася б з вологою шматою боротися за чистоту. А тепер їй було байдуже.