материнської гордості, вигукнула при
всьому дипломатичному корпусі: “божечку, аби ж я знала, що мій синочок стане
президентом республіки, я віддала б його до школи, сеньйори!..” - вона так
осоромила президента, що її негайно було переселено з палацу в передмістя, в
розкішний будинок на одинадцять кімнат, який її син виграв у кості тої щасливої
ночі, коли вожді війни за федерацію ділили між собою за гральним столиком
шикарні оселі переможених консерваторів; проте Бендісьйон Альварадо не
вподобала покоїв, прикрашених чудовим ліпленням: “через нього мені здається, що
я - жінка папи римського!” - їй більше припали до смаку кімнати для прислуги,
там вона й оселилася разом із шістьма босими служницями, яких їй дали, - вона
поставила свою швацьку машинку та клітки з розмальованими птахами в занедбаній
комірчині, де вдень ніколи не бувало жарко, а надвечір не так дошкуляли
москіти, і сідала шити перед вікном, у яке лилося нікому не потрібне світло з
величезного патіо та лікарняний запах тамариндів; по всьому домі блукали кури,
в порожніх кімнатах солдати з президентської охорони підстерігали покоївок, а
Бендісьйон Альварадо розмальовувала акварельними фарбами своїх підробних іволг
і жалілася служницям на недолю свого бідолашного сина, якого морські піхотинці
тримають у президентському палаці, “так далеко від матері, і нема в нього
дбайливої дружини, щоб розраяла, коли він опівночі проснеться від горя й
турбот, які мучать його вдень і вночі, і нащо було йому встрявати в цю халепу,
ви подумайте тільки, - служити президентом республіки за якісь там нещасні
триста песо на місяць, бідна моя дитина!..” Вона знала, що каже, бо син щодня
навідував її, коли місто поринало в густу драговину сієсти, - він приносив
матері цукати, які вона дуже любила, і виливав їй свою душу, розказуючи, як то
важко бути маріонеткою в руках морських піхотинців: навіть цукати йому
доводиться красти, ховаючи їх за обідом у серветку, бо ці кляті окупаційні
власті мають бухгалтерію, яка обліковує у відповідних книгах усе, навіть
недоїдки від обіду; він скаржився, що недавно командир панцерника привів до
палацу якихось астрономів, чи що, котрі міряють землю, - вони навіть не
привіталися з президентом, а заходилися обмірювати все довкола рулеткою - просто
в нього над головою, і щось обчислювали англійською мовою та покрикували на
нього через перекладача “ану відійди!” - і він слухняно відходив, - “не застуй!”
- і він намагався на застувати - “не плутайся тут під ногами, хай тобі чорт!” -
він не знав уже, куди йому ступнути й де подітися, поки вони переміряли все, що
тільки можна, навіть освітлюваність балкона, - але це ще було півбіди: вони
вигнали на вулицю двох його останніх наложниць, бо адмірал сказав, що ці
рахітичні шльондри недостойні президента, і тепер йому так бракувало жінок, що
іноді він тільки удавав, ніби покидає материн дім, і Бендісьйон Альварадо чула,
як він ганяється в напівтемних спальнях за котроюсь із її служниць, - їй так
було жаль сина, що вона зумисне полохала пташок у клітках, змушуючи їх
лементувати, аби тільки сусіди не чули тієї ганебної метушні, приглушених
погроз служниці: “одчепіться, мій генерале, пустіть, бо розкажу вашій
матері!...” Бендісьйон Альварадо псувала сієсту своїм іволгам, вони аж
надсаджувалися од крику, щоб тільки ніхто не почув того бездушного сопіння
нетерплячого мужчини, такого собі коханця, котрий не роздягається сам і не
роздягає жінки; щоб ніхто не почув його собачого скавчання, не знав, як він
плаче від самотності й жалю до себе після цих випадкових любощів під
кудкудакання потривожених курей, у таку безбожну серпневу спеку, коли повітря -
наче розплавлене скло, - “бідна моя дитина!..” Таке нужденне животіння тривало
доти, доки окупаційні війська не покинули країни, - їх так налякала чума, що
вони вибралися набагато раніше, ніж намірялися: морські піхотинці розібрали
будиночки своїх офіцерів на пронумеровані деталі, які поскладали в контейнери,
вирвали з корінням свої блакитні газони і забрали їх, згорнувши, наче килими,
згорнули й гумові цистерни з очищеною водою, яку їм присилали з дому, аби вони
тут не мусили пити нашу гнилу воду з хробачнею, зруйнували свої білі госпіталі,
висадили в повітря свої казарми, щоб ніхто не дізнався, як їх було побудовано, -
залишили тільки старий десантний панцерник, на палубі якого червневими ночами
блукав привид адмірала - того самого, що пропав безвісти під час шторму; але,
перш ніж вивезти своїми летючими поїздами все своє райське причандалля для
кишенькових війн, вони нагородили президента “Медаллю Доброї Злагоди”,
вшанували його як главу держави і сказали йому на прощання так голосно, щоб
увесь світ почув: “ми тебе кидаємо з твоїм борделем негритянським, побачимо, як
ти впораєшся без нас!” - “та все ж забралися, матусю, вшилися під три чорти!..”
- і вперше за весь час він піднявся сходами не як похнюплений віл, запряжений
зайдами, а як володар, здатний особисто віддавати свої власні накази,
задовольняти різноманітні прохання: він відновив півнячі бої, знову дозволив
польоти комет та інші розваги бідняків, які заборонили були морські піхотинці, -
і так утвердився в повноті своєї влади, що наказав навіть поміняти місцями
кольори національного прапора та замінити в державному гербі фрігійський ковпак
на поверженого дракона загарбників, - “бо, зрештою, ми самі собі пани, матусю,
хай живе чума!..” Бендісьйон Альварадо протягом усього свого життя згадувала цю
несталість влади та гіркі злидні, але найбільшої кривди завдавали їй ті згадки
в часи, які настали після комедії з його смертю, коли він, воскреслий, розквитавшись
із недругами, чвалав трясовиною щастя, а вона й далі бідкалася всім, хто тільки
її слухав, як це принизливо - бути матір’ю президента і не мати нічого, окрім
якоїсь нещасної швацької машинки; вона жалілася, що хоч її син і їздить у
роззолоченій кареті, в нього немає навіть клаптика землі: “бідна моя дитина, ні
клаптика землі, для могили - й то нема, і це після того, як він стільки років
одслужив вітчизні, де ж правда, сеньйоре?..” - так вона продовжувала бідкатися,
не за звичкою і не з лицемірства, а тому, що син уже не довірявся їй, як то
було раніше, не ділився з нею ні своїм лихом, ні таємницями влади: він так
змінився з часів морських піхотинців, що Бендісьйон Альварадо здавалося, наче
син старіший за неї, - він ніби якимось дивом перегнав її в часі; вона
помічала, що він заговорюється, плутається в думках, втрачає уявлення про
дійсність, іноді в нього навіть текла слина з рота, і Бендісьйон Альварадо
нараз пронизувало жалісливе співчуття, їй здавалося, що вона йому не мати, а
дочка, - надто ж коли він прийшов одного разу до неї, навантажений пакунками,
і, поки вона шукала в корзині для шиття ножиці, він силкувався розпакувати всі
покупки водночас, нетерпляче рвав зубами мотузки, ламав нігті об краї коробок і
витягав повні пригорщі різних витребеньок, аж задихаючись від щастя: “глянь,
які це чудові штуки, матусю! ось жива сирена в акваріумі, ось заводний ангел - він
літає з дзвіночком по кімнатах; а ось морська черепашка, бачиш, яка здоровенна,
- якщо притулити її до вуха, то почуєш не шум прибою, як у звичайних
черепашках, а мелодію нашого національного гімну, правда ж чудасія, матінко,
бачиш, як добре бути багатієм!..” - але мати зовсім не поділяла його захвату,
вона мовчала, гризучи свої пензлики, аби син не помітив, що в неї серце
стискається з жалю від однієї згадки про минуле, яке нікому так не далося
взнаки, як їй; дорогою ціною заплатив він за те, щоб зостатися в своєму кріслі,
- “і то не за наших часів, сеньйоре, не за наших добрих часів, коли влада
єдина, коли вона зробилася, як каже мій син, наче та скляна кулька на долоні,
її можна і побачити, й помацати, - а тоді вона була, як риба сабало, і не
давалася в руки”, - пливла, куди самій заманеться, в цьому домі для всіх, і її
здоганяла хижа зграя останніх вождів війни за федерацію, які допомогли йому
скинути генерала-поета Лаутаро Муньйоса, освіченого деспота, пом’яни Господь
його душу разом із його светоніївськими требниками[6]
латиною і сорока двома чистокровними скакунами; але, як законну винагороду за
свої вояцькі послуги, соратники прибрали до рук майно й худобу вигнаних із
країни багатіїв, розділили вітчизну на автономні провінції, заявивши
безапеляційно, що оце, мовляв, і є “федералізм, мій генерале”, - “заради цього
ми проливали кров!” - вони були абсолютними монархами на своїх землях:
установлювали свої закони, свої персональні національні свята, випускали свої
паперові гроші, які самі ж таки й підписували, мали кожен свою парадну форму - кітелі
з золотими застібками, оздоблені коштовним камінням шаблі та прикрашені
плюмажами з павиного пір’я трикутні капелюхи, - все те було скопійоване з
давніх хромолітографій, що зображали віце-королів, які правили вітчизною до
нього; вони були брутальні й сентиментальні водночас, заходили до
президентського палацу через парадний вхід, не питаючи ні в кого дозволу, “бо
вітчизна належить усім, мій генерале, заради цього ми жертвували своїм життям!”
- вони отаборювалися в святкових залах зі своїми гаремами та худобою, яку на
правах мирних поборів вимагали дорогою - скрізь, аби не бракувало харчів; вони приводили
свою охорону з найманців-варварів, які не мали навіть чобіт, а обмотували ноги
ганчір’ям, і ледве вміли зв’язати д