об
увесь світ почув: “ми тебе кидаємо з твоїм борделем негритянським, побачимо, як
ти впораєшся без нас!” - “та все ж забралися, матусю, вшилися під три чорти!..”
- і вперше за весь час він піднявся сходами не як похнюплений віл, запряжений
зайдами, а як володар, здатний особисто віддавати свої власні накази,
задовольняти різноманітні прохання: він відновив півнячі бої, знову дозволив
польоти комет та інші розваги бідняків, які заборонили були морські піхотинці, -
і так утвердився в повноті своєї влади, що наказав навіть поміняти місцями
кольори національного прапора та замінити в державному гербі фрігійський ковпак
на поверженого дракона загарбників, - “бо, зрештою, ми самі собі пани, матусю,
хай живе чума!..” Бендісьйон Альварадо протягом усього свого життя згадувала цю
несталість влади та гіркі злидні, але найбільшої кривди завдавали їй ті згадки
в часи, які настали після комедії з його смертю, коли він, воскреслий, розквитавшись
із недругами, чвалав трясовиною щастя, а вона й далі бідкалася всім, хто тільки
її слухав, як це принизливо - бути матір’ю президента і не мати нічого, окрім
якоїсь нещасної швацької машинки; вона жалілася, що хоч її син і їздить у
роззолоченій кареті, в нього немає навіть клаптика землі: “бідна моя дитина, ні
клаптика землі, для могили - й то нема, і це після того, як він стільки років
одслужив вітчизні, де ж правда, сеньйоре?..” - так вона продовжувала бідкатися,
не за звичкою і не з лицемірства, а тому, що син уже не довірявся їй, як то
було раніше, не ділився з нею ні своїм лихом, ні таємницями влади: він так
змінився з часів морських піхотинців, що Бендісьйон Альварадо здавалося, наче
син старіший за неї, - він ніби якимось дивом перегнав її в часі; вона
помічала, що він заговорюється, плутається в думках, втрачає уявлення про
дійсність, іноді в нього навіть текла слина з рота, і Бендісьйон Альварадо
нараз пронизувало жалісливе співчуття, їй здавалося, що вона йому не мати, а
дочка, - надто ж коли він прийшов одного разу до неї, навантажений пакунками,
і, поки вона шукала в корзині для шиття ножиці, він силкувався розпакувати всі
покупки водночас, нетерпляче рвав зубами мотузки, ламав нігті об краї коробок і
витягав повні пригорщі різних витребеньок, аж задихаючись від щастя: “глянь,
які це чудові штуки, матусю! ось жива сирена в акваріумі, ось заводний ангел - він
літає з дзвіночком по кімнатах; а ось морська черепашка, бачиш, яка здоровенна,
- якщо притулити її до вуха, то почуєш не шум прибою, як у звичайних
черепашках, а мелодію нашого національного гімну, правда ж чудасія, матінко,
бачиш, як добре бути багатієм!..” - але мати зовсім не поділяла його захвату,
вона мовчала, гризучи свої пензлики, аби син не помітив, що в неї серце
стискається з жалю від однієї згадки про минуле, яке нікому так не далося
взнаки, як їй; дорогою ціною заплатив він за те, щоб зостатися в своєму кріслі,
- “і то не за наших часів, сеньйоре, не за наших добрих часів, коли влада
єдина, коли вона зробилася, як каже мій син, наче та скляна кулька на долоні,
її можна і побачити, й помацати, - а тоді вона була, як риба сабало, і не
давалася в руки”, - пливла, куди самій заманеться, в цьому домі для всіх, і її
здоганяла хижа зграя останніх вождів війни за федерацію, які допомогли йому
скинути генерала-поета Лаутаро Муньйоса, освіченого деспота, пом’яни Господь
його душу разом із його светоніївськими требниками[6]
латиною і сорока двома чистокровними скакунами; але, як законну винагороду за
свої вояцькі послуги, соратники прибрали до рук майно й худобу вигнаних із
країни багатіїв, розділили вітчизну на автономні провінції, заявивши
безапеляційно, що оце, мовляв, і є “федералізм, мій генерале”, - “заради цього
ми проливали кров!” - вони були абсолютними монархами на своїх землях:
установлювали свої закони, свої персональні національні свята, випускали свої
паперові гроші, які самі ж таки й підписували, мали кожен свою парадну форму - кітелі
з золотими застібками, оздоблені коштовним камінням шаблі та прикрашені
плюмажами з павиного пір’я трикутні капелюхи, - все те було скопійоване з
давніх хромолітографій, що зображали віце-королів, які правили вітчизною до
нього; вони були брутальні й сентиментальні водночас, заходили до
президентського палацу через парадний вхід, не питаючи ні в кого дозволу, “бо
вітчизна належить усім, мій генерале, заради цього ми жертвували своїм життям!”
- вони отаборювалися в святкових залах зі своїми гаремами та худобою, яку на
правах мирних поборів вимагали дорогою - скрізь, аби не бракувало харчів; вони приводили
свою охорону з найманців-варварів, які не мали навіть чобіт, а обмотували ноги
ганчір’ям, і ледве вміли зв’язати два слова християнською мовою, зате спритно
шахраювали, граючи в кості, і вправно та люто орудували зброєю; тоді палац
скидався на якийсь циганський табір, сеньйоре, і в ньому тхнуло так, наче
розлилася брудна річка; офіцери з генерального штабу забирали для своїх маєтків
меблі, які були власністю республіки, розігрували в доміно урядові відзнаки і
мов не чули благань Бендісьйон Альварадо, яка, не присідаючи ні на хвильку,
намагалася повимітати все те ярмаркове сміття, дати хоч якийсь лад цьому
бедламу, - тільки вона одна пробувала опиратися непоправному падінню колишніх
героїв, їй хотілося гнати усіх їх звідсіля мітлою, коли вона бачила загиджений
цим розпусним кодлом дім, коли дивилася, як вони сперечалися в картярських
баталіях за крісла верховного командування, як чинили содомські гріхи,
сховавшись за рояль, як справляли нужду в алебастрові амфори, хоч вона й
пояснювала: “ні, сеньйоре, це не переносні нужники, це амфори, знайдені на
морському дні”, - а вони тільки реготалися: “подумаєш, якісь там витребеньки
багатіїв!” - і не було людської сили, яка б переконала їх, ані божої сили, яка
завадила б генералові Адріано Гусману прийти на урядовий прийом, “коли я
святкував десяті роковини свого приходу до влади, і хто б міг подумати, яку він
штуку нам утне”, - генерал Адріано Гусман зайшов до танцювальної зали в строгім
мундирі з білого полотна, спеціально дібраному для цієї оказії; він був без
зброї, “як і поклявся мені честю солдата”, в супроводі своєї охорони - французьких
дезертирів у цивільному, всі вони несли цілі оберемки кайєннських антурій - генерал
Адріано Гусман власноручно пороздавав ті квіти дружинам послів та міністрів,
ввічливо поспитавши спочатку дозволу в їхніх чоловіків, бо чув од своїх
охоронців, ніби так заведено у Версалі; він зробив усе, як достеменний кавалер,
а потім примостився собі в куточку свята, віддавши всю увагу танцям, схвально
кивав головою: “чудово!” - примовляв він, - “добряче витанцьовують ці
європейські дженджики”, - примовляв він, - “кожному своє”, - примовляв він,
забутий усіма в своєму кріслі, - “ніхто, крім мене, й не завважив, що один з
його людей доливає та доливає йому в бокал шампанського, і він просто на очах
буряковіє; щоразу, як відрижка підступала йому до горла, він, спітнілий,
розстібав верхній ґудзик кітеля та аж схлипував, позіхаючи, матусю, - і раптом
у перерві між танцями, насилу зіп’явшись на рівні ноги, розстібнув кітель, а
тоді заходився розстібувати й ширінку, і ну поливати напахчені декольте дам;
він, як п’яний солдат, замочив їдкою сечею ніжні муслінові пелени, парчеві
корсажі, страусові віяла, - такий переполох зчинився, а він знай собі виспівує,
наче так і треба: “о пані, гляньте, я страждаю, кохаючи, і під вікном троянди
ніжні поливаю!..” - і ніхто не зважився втихомирити його, навіть я сам, бо я
був сильніший за кожного з них поодинці, проте набагато слабкіший, аніж їх
двоє, коли б вони змовилися між собою”, - навіть він сам усе ще не здогадувався,
що це тільки він бачить усіх наскрізь, але ніхто не спроможний розгадати
потаємних думок скам’янілого старого, ніхто не здатний осягти глибини його
спокою, обачності й незрівнянного довготерпіння: ми бачили тільки його похмурі
очі, міцно стулені губи, руку, як у цнотливої панночки, - та рука навіть не
здригнулася на ефесі шаблі, коли одного страшного полудня йому доповіли, що
генерал Нарсісо Лопес напився до чортиків рому та горілки, причепився у
вбиральні до якогось капрала з президентської охорони і, повівшися з ним, як
справжня повія, примусив робити всякі неприродні штуки, а потім плакав од болю,
злості й приниження, блював навкарачки у смердючій вбиральні, а коли прийшов до
тями, згріб красеня-капрала й приштрикнув його пікою, наче метелика, до стіни в
конференц-залі, просто посеред квітчастого гобелена, і ніхто не наважувався
зняти сердегу днів зо три; він же тільки стежив за своїми колишніми товаришами
по зброї, зовсім не втручаючись у їхнє життя, певний, що вони самі знищать одне
одного, - і справді, згодом йому доповіли, що генерала Хесукрісто Санчеса
забили стільцями його ж таки охоронці: вони мусили це зробити, коли в генерала
почався напад сказу після того, як його покусав кіт, - і треба ж було такому
статися, от бідолаха; він тільки на якусь мить облишив грати в доміно, коли
йому прошепотіли на вухо, що генерал Лотаріо Серено втонув, бо під ним ні з
того ні з сього сконав кінь, на якому генерал перепливав річку, - от бідолаха;
він і оком не змигнув, коли його повідомили, що генерал Нарсісо Лопес встромив
собі в задницю динамітний заряд і підірвав себе з усіма тельбухами, бо нічого
не міг з собою вдіяти через свій непереборний потяг д