о гомосексуалізму; і він
знову сказав тільки: “от бідолаха”, - так, ніби не мав ніякого стосунку до тих безславних
смертей; щоразу він віддавав однаковий наказ про посмертне вшанування,
проголошував усіх небіжчиків мучениками, які загинули під час виконання
службових обов’язків, і справляв їм однаково пишний похорон у національному
пантеоні, “бо вітчизна без героїв - це все одно, що оселя без дверей”, - казав
він; і коли у всій країні зосталося всього-на-всього шестеро генералів - його
соратників, він запросив їх до президентського палацу на свій день народження,
на приятельську вечірку запросив усіх, навіть найтемнішого і найпідступнішого з
них - генерала Хасінто Альгарабіа, який хизувався тим, що мав сина зі своєю
власною матір’ю і пив лише деревний спирт, змішаний з порохом; вони сиділи самі
в бенкетній залі - “як за кращих часів, мій генерале”, - справжні побратими,
неозброєні, але з охороною, яка чатувала в сусідній залі, і кожен приніс цілу
купу подарунків - “для єдиного з-поміж нас, який усіх нас розуміє”, - казали
вони, маючи на увазі те, що він один умів тримати їх у руках; йому одному
вдалося виманити з лігва на плоскогір’ї легендарного генерала Сатурно Сантоса,
чистокровного індіанця, нехрещеного, який завжди ходив босий, - “хай я сучий
син буду, мій генерале, - ми, справжні мужчини, не можемо дихати, якщо не
відчуваємо землі!” - за одяг йому правила вибивна тканина, яскраво розмальована
химерними звірами; як і завжди, він прийшов без охорони, овіяний похмурою
славою, озброєний лише мачете, що його відмовився зняти з пояса, бо це, мовляв,
не зброя, а знаряддя праці, - “він приніс мені в подарунок орла, прирученого
для людських воєн, і приніс арфу, матусю, священний інструмент, звуки якого
відвертають бурю і прискорюють достигання врожаю, - генерал Сатурно Сантос грав
на арфі так майстерно і так щиро, що збудив у наших серцях тугу за жахливими
ночами війни, нас розтривожив дух коростявого пса війни, наші душі краяла
солдатська пісня про золотий човен, який має нас перевезти, ми ревно співали її
всі хором, матусю: “у сльозах прийшов я з мосту”, - вони співали, уминаючи
індика зі сливами та півпоросяти, дудлячи з персональних пляшок, кожен - свій
власний напій, - всі, окрім нього самого та генерала Сатурно Сантоса: ці двоє
не скуштували за свій вік навіть краплі лікеру, не палили і їли якраз стільки,
скільки було необхідно; “вони всі гуртом співали вранці на мою честь псалми
царя Давида, співали, плачучи, всіх тих пісень, що їх ми горлали в дні
народження до того, як консул Хейнеман приніс мені новинку - фонограф з трубкою
та циліндром, на якому була записана пісня “Happy birthday!”[7]; вони
співали - напівсонні, п’яні, як квачі, вже й забувши про сумного старигана,
який опівночі з лампою за давньою казарменою звичкою пішов оглянути перед сном
палац і, повертаючись зі свого обходу, востаннє побачив шістьох генералів, які
спали, обнявшись, покотом на долівці бенкетної зали, сумирні та безтурботні, а
п’ятеро охоронців стерегли їхній сон, не спускаючи одне з одного очей, бо
генерали хоч і спали обнявшись, проте і вві сні боялися своїх друзяк майже так
само, як кожен із них боявся його, а він боявся б навіть двох із них, якби вони
раптом злигалися; він повісив лампу біля дверей, зачинився у спальні на три
замки, три засуви і три защіпки і влігся просто на підлозі, долілиць, підклавши
під голову правицю замість подушки, - і тої ж миті увесь палац аж задвигтів: то
одночасно вистрелили охоронці - “раз, чорти б їх узяли, без зайвого шуму, без
ніякого лементу, і вдруге, отак, та й по всьому”, - і запала тиша, зостався
тільки пороховий дим, зостався він сам, назавжди звільнений од тривог про владу
відтоді, коли вдосвіта побачив своїх ординарців, які чалапали кривавою тванню
бенкетної зали, коли побачив свою матір Бендісьйон Альварадо, приголомшену, в
цілковитому розпачі, бо зі стін точилася кров, “хоч як їх не затирай вапном та
попелом, сеньйоре!” - і з килимів аж цебеніла кров, скільки їх не викручували,
і в коридорах та канцеляріях річками текла кров, як не намагалися її витерти,
щоб приховати розміри цього кривавого побоїща останніх спадкоємців нашої війни,
які, згідно офіційних повідомлень, були перебиті власною ж таки, знавіснілою
зненацька охороною; після єпископської відправи їхні тіла, загорнуті в державні
прапори, переповнили пантеон національних героїв, адже ні одна жива душа,
навіть з охоронців, не вирвалася з тієї кривавої пастки, - “ніхто, мій
генерале, один тільки генерал Сатурно Сантос, бо він був захищений своїми
ладанками, увесь обвішаний ними, та ще й, чортяка, знав усякі індіанські
хитрощі, умів перекинутися в якого завгодно звіра, скажімо, в броненосця, мій
генерале, або ж у ставок чи в грім”, - і він пересвідчився, що це таки була
правда, бо найкмітливіші слідопити загубили слід Сатурно Сантоса ще на минуле
різдво, а найспритніші собаки, навчені вистежувати ягуарів, шукали його зовсім
не там: і сам він бачив його, перевтіленого у винового короля, серед карт своїх
ворожок: Сатурно Сантос був живий, удень він спав, а вночі прослизав сушею,
плив водою, залишаючи по собі тільки заклинання, які збивали з пантелику його
переслідувачів та послаблювали рішучість його ворогів; проте він наказував не
припиняти пошуків, Сатурно Сантоса шукали вдень і вночі протягом багатьох
років, аж поки він не побачив у віконце президентського поїзда гурт якихось
людей - з дітьми, худобою та різним домашнім начинням; під час війни він
набачився таких самісіньких юрб, які йшли слідом за військом, але ці люди брели
під дощем, несли хворих у підвішених до жердин гамаках за одним-єдиним
чоловіком - той був дуже блідий, у туніці з грубого полотна, “і скидався на
посланця божого, мій генерале”, - і він, ляснувши себе по лобі, вигукнув: “це
він, хай йому дідько!” - і то таки й справді був генерал Сатурно Сантос,
пілігрим, який випрошував милостиню чарами своєї безструнної арфи, вбогий і
похмурий, у зношеному фетровому капелюсі та подертому пончо, - але і в цьому
жалюгідному стані його не так-то просто було вбити: своїм мачете Сатурно Сантос
відтяв голови трьом найкращим воякам і відбивався так мужньо і спритно, що