він наказав зупинити поїзд навпроти того
сумного пустельного кладовиська, де проповідував посланець божий, - усі
чкурнули навтікача, коли з вагона, пофарбованого в кольори державного прапора,
зіскочили президентські охоронці, готові стріляти, - в один мент не стало ні
душі, тільки генерал Сатурно Сантос зі своєю міфічною арфою стояв, стискаючи
держак мачете, стояв, наче заворожений виглядом свого смертельного ворога, який
з’явився на приступці вагона - в полотняному мундирі без ступеневих знаків,
неозброєний, такий постарілий, “наче ми не бачилися сто років, мій генерале!” -
він здався Сатурно Сантосу втомленим і самотнім, шкіра в нього пожовтіла - через
хвору печінку, а очі сльозилися, проте від нього йшло таке мертвотно-бліде
сяйво, наче він був наділений не лише своєю владою, але й владою, відібраною в
небіжчиків, отож Сатурно Сантос вирішив умерти без опору, бо не варто було
противитися старому, який прибув з такої далини, не маючи ніяких інших підстав
і ніяких інших заслуг, окрім варварської жадоби влади; але він простягнув йому
схожу на довгу рибину руку і мовив: “боже тебе бережи, герою, вітчизна цінує
тебе!” - бо споконвіку знав, що проти непереможної людини є тільки єдина зброя -
дружба; і генерал Сатурно Сантос поцілував землю, яку топтав, і уклінно
попросив ласкаво дозволити йому “служити вам завжди і скрізь, мій генерале,
поки в цих руках ще співатиме мачете”, - і він дав згоду: “гаразд, будеш моїм
охоронцем, моєю тінню, лише з єдиною умовою - ніколи не стояти в мене за спиною”,
- він зробив Сатурно Сантоса своїм партнером у доміно, і вони в чотири руки
оббілували багатьох нещасних диктаторів; він брав його, босого, в президентську
карету, водив на дипломатичні прийоми, де його тигрячий дух непокоїв собак, а
дружинам послів од того духу аж млосно робилося; він звелів Сатурно Сантосу
лягати на ніч біля порога його спальні: хотів таким чином позбутися своїх
нічних жахів, тремтячи від однієї думки, що зостанеться сам, віч-на-віч з
примарами своїх снів; протягом багатьох років він тримав його в десяти п’ядях
від своєї довіри, аж поки подагра не позбавила того сили, і мачете вже не
співало, як раніше, в його руках, і тоді Сатурно Сантос попросив: “убийте мене
своєю рукою, мій генерале, ви єдиний маєте на це право”, - але він дав Сатурно
Сантосу добру пенсію, нагородив медаллю “За заслуги” і відіслав помирати до
рідного плоскогір’я, в селище конокрадів, - він і сам не міг стримати сліз, коли
генерал Сатурно Сантос сказав йому, плачучи: “от бачите, мій генерале, настає
час, коли навіть ми, найміцніші, робимося якимись педерастами, - що тут уже
вдієш!..” Хто- хто, а Бендіеьйон Альварадо. добре розуміла ту хлоп’ячу радість,
з якою він надолужував утрачене за гірших часів, ту легковажність, з якою він
розтринькував бариші влади, аби хоч на схилі літ мати все, чого йому бракувало
в дитинстві, але її дратували шахраї, котрі, зловживаючи його наївністю,
накидали йому свій крам - різні там дорогі витребеньки грінго: щоб їх зробити,
не треба було докладати стільки хисту, як для розмальовування пташок, а вона ж
продавала свій товар за безцінь, за якихось чотири песо; “добре, що ти зараз
живеш у розкошах, - казала вона, - але ж ти подумай про завтрашній день! Я не
хочу дожити до того, що ти старцюватимеш попід церквами з простягнутим
сомбреро, якщо не сьогодні-завтра тебе, не доведи господи, зіпхнуть із крісла,
на якому ти поки що сидиш, - якби ж ти хоч умів співати або був архієпископом
чи моряком, а то - всього-на-всього генерал, тільки й умієш, що командувати”, -
вона радила йому закопати якусь дещицю урядових грошей у певному місці, де б їх
ніхто не знайшов, - на випадок, якщо йому доведеться втікати, як тим нещасним
президентам нізвідкіля, котрі пасли забуття, вимолюючи, наче милостиню, в
своєму домі над скелями бодай прощального гудка корабля з рідного краю: “глянь
у це дзеркало”, - казала вона, проте він тільки відмахувався, заспокоюючи її
своєю магічною формулою: “не бійся, матусю, народ мене любить!” Все своє довге
життя Бендісьйон Альварадо нарікала на злидні, лаючи служниць, що ті тринькають
гроші на базарі, а часом і не обідала - заради економії; і ніхто не наважувався
сказати матері президента правду: вона була однією з найзаможніших жінок у світі,
бо все, що перепадало її синові од різних урядових махінацій, він переписував
на її ім’я, отож вона була володаркою не лише безмежних земель і незліченних
стад, але й місцевих трамваїв, пошти, телеграфу та національних вод: кожен
корабель, який пропливав притоками Амазонки або морськими територіальними
водами, мусив сплачувати їй мито, про яке вона й гадки не мала аж до самої
смерті, - так само, як не здогадувалася й про те, що її син зовсім не був такий
безпорадний, як їй здавалося щоразу, коли він приходив до неї, щоб потішитися
своїми цяцьками на старості літ, і йому аж дух забивало од радощів: Бендісьйон
Альварадо не знала, що він увів податок на всю худобу, яка тільки була в
країні, і сам той податок привласнював, що він брав плату за наймізерніше своє
благодійництво і не відмовлявся від багатих подарунків, які надсилали
підлабузники, - окрім того, він ще й розробив систему безпрограшної лотереї і
довгий час користувався цим винаходом. То було одразу після його удаваної
смерті, в епоху Великого Шуму, сеньйоре, котра називалася так не через
підземний гуркіт, який струснув усю вітчизну в ніч на святого великомученика
Еракліо (ми так і не довідались, що воно й від чого), а через нестихаючий галас
навколо різних нововведень, які спочатку оголошувалися найвеличнішими в світі,
але так і не доводилися до кінця; то були часи, коли він скликав урядові
засідання не в палаці, а в оселі Бендісьйон Альварадо, на години сієсти: він,
обмахуючись сомбреро, лежав у гамаку під духмяним гіллям тамариндів і,
заплющивши очі, слухав докторів словоблудства з напомадженими вусиками,
балакунів, які розпатякували навколо його гамака, знемагаючи від спеки, всі як
один у сукняних сюртуках, у сорочках з накрохмаленими комірцями, - він слухав
цивільних міністрів, чийого й духу не зносив, але хоч-не-хоч призначав їх з
міркувань вигоди і мусив оце вислуховувати їхні теревені про державні проблеми,
а по двору з галасом ганялися за курками півні, не змовкаючи дзвеніли цикади,
неподалік якийсь безсонний грамофон співав пісню “Сусанно, прийди, Сусанно!” - і
зненацька вони замовкали: “тихіше, генерал заснув”, - але він, не розплющуючи
очей, гаркав: “я не сплю, бовдури, продовжуйте!” - і хропів собі далі, а вони
продовжували, аж поки він не вставав і не підводив риску: “нісенітниці верзете,
один тільки мій приятель, міністр охорони здоров’я, діло говорить! ідіть ви всі
до дідька, справі кінець!” - і зони розходилися, а він, з тарілкою в одній руці
та ложкою в другій, жуючи на ходу, розмовляв зі своїми особистими ад’ютантами і
нарешті здихувався й цих, буркнувши їм уже на сходах: “робіть, як знаєте,
однаково я тут хазяїн!” - він більше не допитувався, люблять його чи не
люблять: “ну його к бісу!” - а привселюдно перерізав стрічки на урочистих
відкриттях, показуючись на повен зріст, ризикуючи так, як не ризикував би і в
спокійніші часи: “ну його к бісу!”; грав нескінченні партії доміно зі своїм
вірним другом Родріго де Агіляром та своїм приятелем - міністром охорони здоров’я:
тільки вони користувалися його довір’ям і могли навіть просити в нього свободи
якому-небудь в’язневі або помилування засудженому до страти, - і саме вони
зважилися попрохати, щоб вік прийняв королеву краси, обрану бідняками,
дивовижне створіння з того болота злиднів, яке ми називали Кварталом Собачих
Бійок, бо всі собаки, які тут жили, гризлися на вулицях роками, безперестану;
це був редут смерті, куди патрулі національної гвардії не потикали й носа, бо
їх тут роздягали догола, а їхні автомобілі розбирали на частини в одну мить;
варто було якомусь нещасному в