іслюкові заблудитися і втрапити сюди - назад
вибирався вже лантух із кістками; тут їли дітей багачів, “їх підсмажували, мій
генерале, і продавали на базарі, - буцімто свинячу ковбасу, подумайте лишень!” -
отож саме тут народилася й жила Мануела Санчес, нагідка серед звалища: “її
неймовірна врода дивує вітчизну, мій генерале!” - і ця новина заінтригувала
його: “якщо ви кажете правду, то я не тільки прийму її, а ще й танцюватиму з
нею перший вальс, хай йому чорт, і щоб про це написали в газетах - біднякам
таке до вподоби”. Але ввечері, після аудієнції, він розчаровано сказав Родріго
де Агіляру, що ця королева бідняків не варта була того, щоб з нею ще й
танцювати: звичайнісінька собі дівка, як безліч мануел санчес, у вбранні німфи
з мусліновими шлярками, в позолоченій короні з фальшивими дорогоцінностями, з
трояндою в руці, - до того ж мати не спускала з неї очей, наче та й справді
була зі щирого золота, а коли він запропонував їй усе, чого вона тільки
забажає, то вона попросила всього-на-всього провести електрику та водогін у Кварталі
Собачих Бійок, отож він доводить до відома, що востаннє зважає на їхні
клопотання: “хай йому чорт, я більше не збираюся теревенити з голодранцями!” - і
він, не догравши партії, грюкнув дверима; зачувши вісім металевих ударів, дав
коровам корму і підібрав кізяки, обійшов увесь дім з тарілкою в руці, жуючи на
ходу тушковане м’ясо з квасолею, рисом та скибками зеленого банана, перелічив
вартових, починаючи від головних воріт палацу і до спальні, - всі чотирнадцять
були на своїх постах, перевірив, де решта його особистих охоронців, - ті грали
в доміно у першому патіо, пересвідчився, що прокажені вже повкладалися спати
поміж трояндових кущів, а паралітики - на сходах; пробило дев’яту; він поставив
тарілку з недоїденою вечерею на перше-ліпше підвіконня і невдовзі був уже в
затхлому бараці наложниць, котрі спали по троє на одному ліжку, кожна зі своїми
дітьми, - він заліз в одну таку купу тіл, од яких тхнуло вчорашньою стравою,
відсунув дві голови в один бік і шість ніг та три руки в другий і, не питаючи,
де тут хто, взяв котрусь із жінок, - та навіть не прокинулась, тільки з
сусіднього ліжка чийсь голос сонно промимрив: “не спішіть так, генерале, дітей
перелякаєте”; потім він повернувся в палац, перевірив шпінгалети усіх двадцяти
трьох вікон, підпалив сухі коров’ячі кізяки, розклавши їх через кожні п’ять
метрів від вестибюля до своїх покоїв, і, вдихнувши запах диму, пригадав
неймовірно далеке дитинство, яке вже й ледве чи могло бути його дитинством, - коли
повалив дим, воно на мить спливло в пам’яті і тут-таки забулося назавжди; потім
він пройшов тією ж дорогою у зворотному напрямку, до вестибюля, погасив світло
та запнув на ніч полотняним ганчір’ям клітки з поснулими птахами, а заодно й
порахував, - кліток було сорок вісім; він знову обійшов дім з лампою в руці,
побачив у дзеркалах себе самого: аж чотирнадцять генералів брело з засвіченою
лампою; прибило десяту; все було гаразд, він повернувся до спалень
президентської охорони, погасив там світло: “на добраніч, сеньйори!”; оглянув
канцелярії на нижньому поверсі, приймальні, вбиральні, зазирнув за штори, під
столи - ніде нікого не було; тоді він витяг низку ключів, кожен з яких міг
відрізнити навпомацки, і позачиняв канцелярії, піднявся нагору, перевірив
кімнату за кімнатою і замкнув усі двері на ключ, дістав зі схованки,
влаштованої за однією з картин, сулію меду і з’їв дві ложки перед сном,
згадуючи свою матір Бендісьйон Альварадо, яка спала важким прощальним сном у
своєму будинку, серед меліси та материнки, - лежала на боці, опустивши долу,
наче неживу, свою руку малярки пташок, і від того здавалася мертвою; “на
добраніч, матусю!” - сказав він, - “на добраніч, синку!” - озвалася крізь сон
Бендісьйон Альварадо; тоді він почепив на гачок біля своєї спальні лампу, яку
звичайно вішав на двері, наказавши раз і назавжди, щоб її ніколи не гасили, - він
міг скористатися нею, якби раптом довелося втікати; пробило одинадцяту; він
востаннє, уже в темряві, оглянув дім - чи, бува, не прокрався хтось, гадаючи,
що він спить; він ішов крізь перебіжні світанки - зелені спалахи маяка,
залишаючи по собі зоряну куряву - слід мерехтливої зірочки своєї золотої
остроги; поміж двома відблисками він побачив прокаженого, який спав на ногах, -
либонь, заблудився, - він заступив йому шлях і повів його в пітьмі, не
торкаючись до нього, освітлюючи дорогу вогнем свого безсоння; залишивши
прокаженого серед трояндових кущів, він знову перерахував у темряві вартових і
повернувся до спальні; йдучи повз вікна, побачив у кожному однаковісіньке море,
квітневе Карибське море, - він глянув на море двадцять три рази підряд: воно
було, як завжди у квітні, схоже на золотаву драговину; пробило дванадцяту;
разом з останнім ударом він відчув пронизливий жах, подібний до тихого свисту
всередині своєї грижі, - цей звук заповнив усе, він став і світом, і вітчизною;
зачинивши двері на три замки, три засуви і три защіпки, він помочився в
переносний пісуар, - насилу видушив з себе дві краплі, чотири краплі, сім
трудних крапель, упав долілиць на підлогу і відразу ж заснув; йому нічого не
снилося, а за чверть до третьої він прокинувся, увесь мокрий від поту,
тремтячи, як у лихоманці: йому здалося крізь сон, що хтось дивиться на нього, -
хтось зумів увійти сюди, не відсуваючи засувів: “хто тут?” - спитався він, але
нікого не було; він заплющив очі і, знову відчувши на собі чийсь погляд,
розплющив їх, переляканий, - і побачив Мануелу Санчес, котра походжала його
спальнею, Мануелу Санчес, котра увійшла, не відсуваючи засувів, бо могла
самохіть проходити крізь які завгодно стіни, - “о Мануело Санчес, моя лиха
годино, Мануело Санчес у мусліновій сукні, з жариною троянди в руці, з солодким
подихом, скажи мені, що це не ява, а марення! - благав він, - скажи, що це не
ти, скажи, що це смертельне зомління - не від твого солодкого подиху!..” - але
то була вона, і то була її троянда, і її гаряче дихання, - сильніше й глибше,
ніж дихання моря, воно, наче свавільний приплив, сповнювало пахощами його
спальню: “Мануело Санчес, моє нещастя, ти, що не була позначена на моїй долоні,
ані на моїй кавовій гущі, ні бодай у мисках з водами моєї смерті, не відбирай
мого повітря, мого сну, темряви цієї кімнати, куди зроду не заходила і не
повинна була заходити жодна жінка, погаси цю троянду!” - квилив він, шукаючи
навпомацки по стінах вимикача і натомість знаходячи тільки Мануелу Санчес, своє
божевілля: “хай тобі чорт, чого це я маю знаходити тебе, якщо я тебе не губив? Хочеш
- візьми мій дім, забери всю вітчизну з її драконом, але дай мені увімкнути
світло, скорпіоне моїх ночей, Мануело Санчес, моя грижо, суча дочко! - загорлав
він, гадаючи, що світло звільнить його від чаклунства, - заберіть її звідсіля,
заберіть її геть від мене, жбурніть її в море з якорем на шиї, щоб вона нікого
більше не мучила сяйвом своєї троянди!” - криком кричав він з переляку в
коридорах, місячи в пітьмі коров’ячі кізяки і, спантеличений, питав себе, що ж
це скоїлося в світі, коли вже має бути восьма година, а в цьому притулку пройд
усі ще й досі сплять: “ану вставати, сволото!” - заволав він, і скрізь миттю
засвітилися вогні, о третій ночі заграли зорю, сигнал підхопила портова
фортеця, гарнізон Святого Ієроніма, інші казарми країни, - злякано забряжчала
зброя, почувся шерех троянд, які розтуляли свої пелюстки, хоч нічна роса мала
впасти лише через дві години; жінки, як сновиди, заходилися витрушувати килими
під зоряним небом, знімати ганчір’я з кліток зі сплячими птахами, міняти прив’ялі
квіти у вазах на нові, зірвані серед ночі; заметушилися муляри, поспіхом
зводячи стіни і збиваючи з пантелику соняшники золотими сонцями з фольги,
наліпленими на шибки, аби не було видно, що в небі й досі ніч, у домі - неділя,
двадцять п’яте, а в морі - квітень; китайці-пральники, галасуючи, стягали з
ліжок останніх сплюхів, щоб забрати брудні простирадла, сліпі ясновидці
пророкували: “кохання! кохання!” - там, де його й сліду не було, заморочені
урядовці натикалися на курей, які вже неслися, ніби й для них настав понеділок,
хоч по шухлядах архівів ще лежали вчорашні яйця; терміново скликали засідання
уряду, і в конференц-залі товкся ошелешений люд та гризлися пси, а він,
засліплений цим раптовим днем, продирався крізь натовп нахабних підлабузників,
які проголошували його рушієм світанку, верховодом часу та володарем світла, і
тільки один офіцер з верховного командування одважився зупинити його у
вестибюлі й, виструнчившись, доповів: “мій генерале, зараз тільки п’ять хвилин
на третю, чи то пак, на четверту”, - а він, зацідивши сміливцеві у вухо,
заревів на всю горлянку, щоб увесь світ чув: “зараз восьма година, чорти б вас
ухопили, я сказав - восьма!” Коли він прийшов до Бендісьйон Альварадо, та
спитала: “ти звідки? чого це тебе наче тарантул укусив? чого ти вхопився за
серце?” - а він, не сказавши ні слова, повалився в плетене крісло, прийняв
руку, але зразу ж забувся і знову приклав її до грудей, тож Бендісьйон
Альварадо, тицьнувши його пензликом для розмальовування пташок, здивовано
спитала, чи він, бува, не корчить із себе сина господнього, раз отак закочує
очі до неба та притуляє до грудей руку, і він знову промовчав, знічений, і,
лайнувшись подумки, грюкнув дверима й пішов собі геть; він тинявся палацом,
засунувши руки в кишені, - щоб не лізли, куди не слід, - і дивився у вікна: