ежно від погоди - прапорці,
обгородити металевою сіткою персональний пляж Мануели Санчес; він побачив вілли
з мармуровими терасами та замріяними луками - власність чотирнадцяти родин, які
розбагатіли з його ласки; йому впала в око найбільша вілла з водограями: “хочу,
щоб ти жила тут для мене”, - подумав він, і віллу негайно забрали в хазяїв:
доля світу вирішувалася, поки він снив з розплющеними очима на задньому сидінні
допотопного автомобіля; аж ось перестав віяти морський бриз, місто скінчилося,
і в віконця авто увірвався диявольський гамір Кварталу Собачих Бійок, де він
опинився, сам незчувшись коли: “матінко моя, Бендісьйон Альварадо, та де ж це
я? Не кидай мене напризволяще, допоможи мені!” - а втім, ніхто в цьому
стовпотворінні не впізнавав його скорботних очей, немічних уст, знесиленої руки
на грудях, не чув заспаного голосу патріарха в білому полотняному костюмі та
звичайному сомбреро, коли він, висунувшись крізь розбите віконце автомобіля,
питався: “сеньйоро, де живе Мануела Санчес, моя ганьба, королева бідняків,
дівчина з трояндою в руці?” - злякано запитував себе: “де ж ти можеш тут жити -
тут, де наїжачені пси з закривавленими іклами та сатанинськими очима сплелися в
один клубок, у цій багнюці собачого побоїська, де вони роздирають одне одного
На шматки, звідки тікають, підібгавши хвіст і виючи на всю горлянку? де ж твій солодкий подих серед цього
безперервного гамору, суча дочко, мучителько моя, між цих п’яниць, яких
носаками виганяють із пивничок? Де ти загубилася в цьому нескінченному вирі
карнавалів, пахкого квіття, старого непотребу і маячні, в цьому споконвіку
божевільному міфічному раю Чорного Адама і Хуансіто Трукупея[8], де
тхне жахливою ковбасою, біля якої навіть гроші чорніють? де ж твій дім серед
цих жовтих облуплених стін з фіолетовими, наче єпископська ряса, фризами, з
зеленими, як папуги, вікнами, з блакитними перегородками, з підпорами,
рожевими, ніби троянда в твоїй руці? котра година має бути у твоєму житті, якщо
ці негідники нехтують моїм наказом, що зараз третя година дня, а не восьма
вчорашнього вечора, як може здатися в цьому пеклі? Чи ти між цих жінок, які
куняють у кріслах-гойдалках серед порожніх кімнат і, розставивши ноги,
обмахуються подолом?..” - і він знову допитувався, висунувши голову з віконця
машини, де живе Мануела Санчес, його нестяма - в пінявій сукні в блискітках
діамантів, у золотій діадемі, яку він подарував їй з нагоди перших роковин
коронації, - і нарешті обізвався хтось із натовпу: “а- а, я її знаю, сеньйоре,
це та товстозада, що корчить із себе велику цяцю, вона живе отам, сеньйоре,
отам-о”, - то був такий самий дім, як і інші навколо, так само крикливо
розфарбований, з подвір’ям, загидженим собаками, - видно було, що хтось тут
недавно послизнувся; ця убога хатина здавалася йому чимось несусвітним, коли
він згадав Мануелу Санчес у віце-королівському кріслі, - він ніяк не міг
повірити, що це її оселя, але це й справді була вона: “матінко моя ріднесенька,
Бендісьйон Альварадо, дай мені сили увійти, матусю, бо це таки вона!” - він
десять разів обійшов довкола квартал, поки набрався духу, потім тричі благально
постукав у двері і став чекати під розпеченим дашком, не знаючи, чого це йому
так важко дихати: від палючого сонця чи від хвилювання; він ждав, навіть не
думаючи про те, в якому становищі опинився, аж поки не вийшла мати Мануели
Санчес та запросила його до прохолодної напівтемної вітальні сонного дому, який
зсередини здавався більшим, ніж знадвору; він увійшов до просторої, скромно
обставленої кімнати, де чомусь тхнуло рибою, і, сівши на табуретку, розглядав
місце краху своїх надій, поки мати Мануели Санчес будила доньку; він побачив
давні сліди від дощових патьоків на стінах, поламаний диван, ще дві табуретки,
а в кутку - піаніно без струн: “та й усе, і якого ж дідька було стільки
мучитись?..” - зітхав він; увійшла мати Мануели Санчес з кошиком для шитва й
сіла собі плести мережива, а тим часом Мануела Санчес одягалася, зачісувалася,
взувала свої найкращі туфлі, щоб прийняти як годиться неочікуваного гостя,
цього дідугана, який розгублено питався: “де ж ти, Мануело Санчес, моя недоле? Я
шукаю тебе і не знаходжу в цьому жебрацькому домі! Де твій солодкий подих серед
цього смороду недоїдків? Де твоя троянда, де твоє кохання? Звільни мене з цієї
клятої катівні сумнівів!” - зітхав він, і ось вона постала у дверях, наче образ
із сновидіння, відбитий у дзеркалі іншого сновидіння, - на ній була дешева
сукня й стоптані туфлі, волосся вона сколола нашвидкуруч, та все одно вона була
найпрекрасніша і найгордовитіша жінка на землі, і троянда палала в її руці, - засліплений,
він насилу спромігся вклонитися, коли вона з високо зведеною головою
привіталася до нього: “хай вас бог береже, ваше превосходительство”, - і сіла
на диван навпроти нього, недосяжна для гидкого духу, що йшов од гостя, - “і
тоді я вперше зважилася глянути йому в лице, крутячи в руках жарину троянди,
щоб він, бува, не помітив мого ляку, - без жалю розглядала я ці губи кажана, ці
німі очі, які дивилися на мене мовби з глибокого ставу, цю землисту, жовтаву,
безволосу шкіру - тільки руки в нього були гладенькі, а надто права, на якій
красувався перстень з президентською печаткою; його правиця безвільно лежала на
коліні; я розглядала його полотняний костюм, обвислий, наче всередині й не було
нікого, його здоровенні, як у небіжчика, черевики, бачила його приховані думки,
його потаємну владу, я розглядала цього найстарішого на землі старого, цю
найстрашнішу людину, яку вся країна найбільше ненавиділа і найменше жаліла; він
обмахувався своїм сомбреро, мовчки позираючи на мене з іншого берега, - “о
господи, який же він похмурий!” - злякано подумала я, а вголос мовила нечуло: “чим
маю служити вашому превосходительству?” - і він урочисто відповів: “я прийшов
тільки для того, щоб прохати вас милостиво прийняти цей візит”. Він день у день
відвідував її протягом багатьох місяців, завжди в мертві години спеки, тоді,
коли раніше бував у Бендісьйон Альварадо: він сподівався обдурити цим службу безпеки
- хай собі думають, ніби президент у матері, - але він не відав того, про що
вже знав увесь світ, - що його охороняють, не спускаючи очей, причаєні з
гвинтівками в руках на дахах будинків снайпери Родріго де Агіляра, і що вони ж
таки навмисне створюють на вулицях якесь пекельне безладдя, а потім, орудуючи
прикладами, розганяють усіх, щоб ні одної живої душі не було з другої до п’ятої
години на тих вулицях, якими він мав проїжджати, - було наказано стріляти в
кожного, хто хоч носа виткне на балкон, проте навіть найменш цікаві городяни
встигали побачити президентський лімузин, перефарбований під таксі, встигали
розгледіти, що в машині сидить хтивий дідуган, перевдягнений у цивільне, - всі
помічали його бліде, наче в сироти, обличчя: то було лице людини, яка бачила на
своєму віку багато світанків, часто плакала потай і вже не зважала на те, що
подумають про руку, яка хапається за серце; схожий на сумного старезного звіра,
він проїздив, а злі язики плескали йому вслід: “ви тільки гляньте - їй-богу,
йому вадить спека, він задихається на цих закритих вулицях!” - і зрештою з
нескінченних балачок про його дивні хвороби випливла правда: всім стало відомо,
що його сієста минає не в домі Бендісьйон Альварадо, а в напівтемній вітальні
потаємного затону Мануели Санчес, під невблаганним наглядом її матері, яка без
перепочинку плете свої мережива, - це заради Мануели Санчес він засмучував
Бендісьйон Альварадо, купуючи всілякі хитромудрі машини, це її він хотів
спокусити дивовижею намагнічених голок, чарівними літніми сніговіями, які
вигравали всередині кварцових прес-пап’є, різним астрономічним та аптекарським
приладдям, пірографами, манометрами, метрономами й гіроскопами, які він
скуповував по всіх усюдах, - всупереч умовлянням своєї матері, всупереч власній
скнарості, лише заради щастя потішитися тими цяцьками із Мануелою Санчес: він
притуляв їй до вуха патріотичну мушлю, з якої линув не гомін моря, а військові
марші, що вславляли його режим, він підносив запаленого сірника до термометрів,
аби вона бачила, як підіймається й опускається ртутний стовпчик його таємних
думок, він дивився на Мануелу Санчес і не прохав у неї нічого, не виказував
своїх намірів, а тільки мовчки надокучав їй цими безглуздими подарунками,
силкуючись висловити ними те, чого не спроможний був сказати словами, бо навіть
найніжніші свої почування він міг явити лише в наочних символах своєї могутньої
влади, як то було в день народження Мануели Санчес, коли він попросив її
розчинити вікно: “я розчинила - і остовпіла від жаху, вгледівши, що зробили з
мого бідолашного Кварталу Собачих Бійок: я побачила вибілені дерев’яні
будиночки з полотняними фіранками на вікнах та заквітчаними терасами, блакитні
газони з водограями, павичів, крижаний вітер отрутохімікатів”, - усе те було
жалюгідною подобою колишніх резиденцій офіцерів окупаційних військ і
споруджувалося ночами, без зайвого шуму; всіх собак перебили, а колишніх - мешканців
кварталу, які просто не мали права жити поруч із королевою, повитягали з їхніх
осель і відіслали гнити на інший смітник, - так потайки, протягом довгих ночей,
побудували новий квартал Мануели Санчес: “щоб ти могла помилуватися ним у день
своїх іменин, ось він, королево, будь щаслива! дивися на ці розкоші влади,
може, хоч це н