на з високо зведеною головою
привіталася до нього: “хай вас бог береже, ваше превосходительство”, - і сіла
на диван навпроти нього, недосяжна для гидкого духу, що йшов од гостя, - “і
тоді я вперше зважилася глянути йому в лице, крутячи в руках жарину троянди,
щоб він, бува, не помітив мого ляку, - без жалю розглядала я ці губи кажана, ці
німі очі, які дивилися на мене мовби з глибокого ставу, цю землисту, жовтаву,
безволосу шкіру - тільки руки в нього були гладенькі, а надто права, на якій
красувався перстень з президентською печаткою; його правиця безвільно лежала на
коліні; я розглядала його полотняний костюм, обвислий, наче всередині й не було
нікого, його здоровенні, як у небіжчика, черевики, бачила його приховані думки,
його потаємну владу, я розглядала цього найстарішого на землі старого, цю
найстрашнішу людину, яку вся країна найбільше ненавиділа і найменше жаліла; він
обмахувався своїм сомбреро, мовчки позираючи на мене з іншого берега, - “о
господи, який же він похмурий!” - злякано подумала я, а вголос мовила нечуло: “чим
маю служити вашому превосходительству?” - і він урочисто відповів: “я прийшов
тільки для того, щоб прохати вас милостиво прийняти цей візит”. Він день у день
відвідував її протягом багатьох місяців, завжди в мертві години спеки, тоді,
коли раніше бував у Бендісьйон Альварадо: він сподівався обдурити цим службу безпеки
- хай собі думають, ніби президент у матері, - але він не відав того, про що
вже знав увесь світ, - що його охороняють, не спускаючи очей, причаєні з
гвинтівками в руках на дахах будинків снайпери Родріго де Агіляра, і що вони ж
таки навмисне створюють на вулицях якесь пекельне безладдя, а потім, орудуючи
прикладами, розганяють усіх, щоб ні одної живої душі не було з другої до п’ятої
години на тих вулицях, якими він мав проїжджати, - було наказано стріляти в
кожного, хто хоч носа виткне на балкон, проте навіть найменш цікаві городяни
встигали побачити президентський лімузин, перефарбований під таксі, встигали
розгледіти, що в машині сидить хтивий дідуган, перевдягнений у цивільне, - всі
помічали його бліде, наче в сироти, обличчя: то було лице людини, яка бачила на
своєму віку багато світанків, часто плакала потай і вже не зважала на те, що
подумають про руку, яка хапається за серце; схожий на сумного старезного звіра,
він проїздив, а злі язики плескали йому вслід: “ви тільки гляньте - їй-богу,
йому вадить спека, він задихається на цих закритих вулицях!” - і зрештою з
нескінченних балачок про його дивні хвороби випливла правда: всім стало відомо,
що його сієста минає не в домі Бендісьйон Альварадо, а в напівтемній вітальні
потаємного затону Мануели Санчес, під невблаганним наглядом її матері, яка без
перепочинку плете свої мережива, - це заради Мануели Санчес він засмучував
Бендісьйон Альварадо, купуючи всілякі хитромудрі машини, це її він хотів
спокусити дивовижею намагнічених голок, чарівними літніми сніговіями, які
вигравали всередині кварцових прес-пап’є, різним астрономічним та аптекарським
приладдям, пірографами, манометрами, метрономами й гіроскопами, які він
скуповував по всіх усюдах, - всупереч умовлянням своєї матері, всупереч власній
скнарості, лише заради щастя потішитися тими цяцьками із Мануелою Санчес: він
притуляв їй до вуха патріотичну мушлю, з якої линув не гомін моря, а військові
марші, що вславляли його режим, він підносив запаленого сірника до термометрів,
аби вона бачила, як підіймається й опускається ртутний стовпчик його таємних
думок, він дивився на Мануелу Санчес і не прохав у неї нічого, не виказував
своїх намірів, а тільки мовчки надокучав їй цими безглуздими подарунками,
силкуючись висловити ними те, чого не спроможний був сказати словами, бо навіть
найніжніші свої почування він міг явити лише в наочних символах своєї могутньої
влади, як то було в день народження Мануели Санчес, коли він попросив її
розчинити вікно: “я розчинила - і остовпіла від жаху, вгледівши, що зробили з
мого бідолашного Кварталу Собачих Бійок: я побачила вибілені дерев’яні
будиночки з полотняними фіранками на вікнах та заквітчаними терасами, блакитні
газони з водограями, павичів, крижаний вітер отрутохімікатів”, - усе те було
жалюгідною подобою колишніх резиденцій офіцерів окупаційних військ і
споруджувалося ночами, без зайвого шуму; всіх собак перебили, а колишніх - мешканців
кварталу, які просто не мали права жити поруч із королевою, повитягали з їхніх
осель і відіслали гнити на інший смітник, - так потайки, протягом довгих ночей,
побудували новий квартал Мануели Санчес: “щоб ти могла помилуватися ним у день
своїх іменин, ось він, королево, будь щаслива! дивися на ці розкоші влади,
може, хоч це нарешті пом’якшить твою ввічливу непохитність, і ти не казатимеш
більше: “не підсувайтеся так близько, ваше превосходительство, - при мамі...” -
і він мусив слухатися, бо мати недремно охороняла доньчину честь, отож йому
тільки й залишалося, що задихатися від пристрасті, давлячись люттю, та ще пити
повільними старечими ковтками прохолодну фруктову воду милосердя, яку Мануела
Санчес готувала, щоб напоїти спраглого; він терпів гострий біль у скронях, аби
тільки вона не здогадалася про його старечі болячки, “аби ти не полюбила мене з
жалю, бо я зробив усе, що міг, заради того, щоб завоювати твоє кохання!” - він
був такий самотній з нею, що й білий світ йому ставав немилий, - він мучився,
силкуючись доторкнутися до неї бодай своїм подихом, поки механічний архангел
людського зросту не пролітав покоями, “сповіщаючи своїм дзвоном, що настав мій
смертний час”, і він допивав останній ковток побачення, і ховав до шкатулок
свої цяцьки, щоб морська волога не роз’їла їх ущент: “одну тільки хвилинку,
королево!” - і розлучався з нею аж до завтра, немов на ціле життя, - якась мить
зоставалася йому, щоб востаннє глянути на недосяжну дівчину, котра, ледь
зачувши дзвіночок архангела, заклякала на місці зі своєю мертвою трояндою в
пелені, очікуючи, коли він нарешті піде, і він ішов, прослизав у перших тінях
вечора, намагаючись приховати ганьбу, про яку вже давним-давно пащекували на
вулицях, - по всій країні ширилася безіменна пісенька, якої один він не чув, - папуги
й ті виспівували на всіх подвір’ях: “жони, погамуйте пал, виступає генерал,
горне рученьку до серця, плаче - зле ж йому ведеться, рани завдано страшної,
хто ж то підколов героя?” - від домашніх папуг цю пісеньку перейняли дикі
папуги, а відтак і сороки та арендахо[9] їхні
зграї рознесли її по всіх усюдах - аж до віддалених кордонів його величезного
похмурого царства, і скрізь у небесах вітчизни зранку й до ночі лунала пісенька
незліченних перелітних хорів: “генерал - без охорони, сам вибльовує ухвали,
задом видає закони”, - то була безконечна пісенька, бо всі, навіть папуги,
додавали нові й нові куплети, глузуючи зі служб національної безпеки, які
вибивалися з сил, намагаючись виловити кляту пісеньку: озброєні до зубів
військові патрулі вдиралися в патіо й розстрілювали підривних папуг просто на
жердинках або кидали їх живцем собакам; було оголошено стан облоги, щоб тільки
викоренити вражу пісню, аби тільки ніхто не виявив того, що й так уже всі
знали: це він, крадучись у сутінках, наче якийсь утікач, прослизав до палацу з
чорного ходу, пробирався через кухні й зникав за димом кізякових вогнищ у своїх
покоях - “до завтра, королево!” - до четвертої години, коли він приходив у
вітальню Мануели Санчес, навантажений такою кількістю нечуваних подарунків, що
врешті-решт, аби мати де їх покласти, довелося зайняти сусідні будинки та
зламати в них суміжні стіни, отож незабаром вітальня перетворилася на
здоровенний темний сарай, де було повно годинників усіх епох, стояли
різноманітні грамофони - від найпримітивніших до найновітніших, із блискучою
мембраною; усякі швацькі машини - ручні, ножні й електричні; ціла гомеопатична
аптека, численні гальванометри, музичні шкатулки, апарати для оптичних фокусів,
колекції засушених метеликів, гербарії азіатських рослин, обладнання для
фізіотерапевтичних кабінетів та фізкультурних залів, різне астрономічне,
ортопедичне й природознавче приладдя, безліч ляльок, які могли імітувати людей,
- завдяки механізмам, схованим усередині, - все те припадало пилом у забутих
кімнатах, ніхто сюди не заходив навіть для того, щоб попідмітати: речі
зоставалися там, де їх колись поклали, і нікому не було до них діла, а найперше
- Мануелі Санчес, якій саме життя остогидло “з тої чорної суботи, коли, на моє
лихо, я стала королевою краси: для мене настав кінець світу!..” - всі її
кавалери один за одним повмирали наглою смертю від різних нечуваних хвороб,
позникали безслідно всі подруги, і вона, не виходячи з власної домівки,
опинилася в якомусь чужому кварталі, сама як перст, - вона потрапила в пастку
долі, не маючи мужності сказати нарешті “ні” чи “так” осоружному
залицяльникові, який чигав на неї зі своїм нужденним коханням, підстерігаючи
кожен найменший її намір, в поштивому заціпенінні дивився на неї, обмахувався
білим сомбреро, спітнілий, такий відчужений від себе самого, що вона мимоволі
питала себе, чи справді він дивиться на неї, чи це тільки якась страшна
галюцинація, проте він існував: вона бачила, як він рухається, як смокче
фруктову воду, як куняє зі склянкою в руці у плетеному кріслі надвечір, коли од
мідного сюрчання цикад сутінки в залі стають дедалі густішими; вона чула, як
в