н хропе: “обережно, ваше превосходительство”, - озивалася вона, і той
здригався, а прокинувшись, бурмотів: “ні-ні, я не спав, королево, я тільки
заплющив очі на часинку!..” - він і не помічав, що вона забрала в нього з рук
склянку - аби не впустив, бува, уві сні; так вона відвертала його увагу, вдаючись
до різних хитрощів, аж поки одного предивного дня він не прийшов до неї,
задихаючись від збудження: “сьогодні я зроблю тобі найвеличніший у світі
дарунок, диво небесне, цієї ночі в шість хвилин на дванадцяту ти побачиш його,
королево! тільки заради тебе!..” - а була то комета. Вона принесла нам одне з
найбільших розчарувань, бо здавна ходили чутки, ніби життя йому відміряно не за
нормами людського часу, а за циклом обертання комети: йому, буцімто, судилося
бачити її один раз, а не двічі, хай би там що патякали його лакузи в своїх
зарозумілих пророцтвах, - отож ми чекали так, як чекають миті власного
народження, чекали на той листопадовий вечір, що буває раз у століття, коли
весела музика, урочисті дзвони, святкові петарди вперше за сто років мали
вибухнути не для того, щоб прославляти його, а для того, щоб відсвяткувати
одинадцять металевих ударів, одинадцять ударів, які сповістять про кінець його
віку, фатальну подію, якої він дожидався на пласкому даху будинку Мануели
Санчес: він сидів поміж дівчиною та її матір’ю, натужно зітхаючи, аби ті не
почули, як б’ється його серце під цим небом, заціпенілим від зловісного
передчуття, і вперше вбирав у себе нічне дихання Мануели Санчес, вільної, як
вітер; нарешті здаля до нього долинув гуркіт барабанів, який летів навперейми
лихові, прагнучи його відвернути, і він почув далеке голосіння, вулканічний гул
пойнятих жахом людських юрмищ, які ставали навколішки перед цим моторошним,
чужим для його влади створінням, котре було вічним супроти нього і мало
переінакшити його вік; він відчув увесь тягар часу, за якусь мить спізнав усю
глибину нещастя бути смертним - і побачив її: “ось вона, королево!..” - вигукнув
він, і це справді була вона, він упізнав її: вона мчала в інший край всесвіту,
древніша за увесь наш світ, скорботна вогненна медуза з небо завбільшки, яка з
кожною п’яддю свого польоту повертала мільйон років до їхнього витоку, і всі
почули її шурхіт, схожий на шелестіння фольгових пасом, усі побачили її сумне
лице, повні сліз очі, крижаний отруйний слід її волосся, розкуйовдженого всіма
вітрами світового простору, - вона мчала, залишаючи по собі над світом потік
сяючого пилу, зоряного сміття, світанків, спинених смоляними місяцями, та
вулканічного попелу океанських кратерів, давніших від початків земного часу; “ось
вона, королево, - бурмотів він, - дивись уважно, ми побачимо її знову лише
через сто років”, - і вона перехрестилася, налякана, ще прекрасніша, ніж
завжди, у фосфоричному сяйві комети, волосся її було припорошене зоряним пилом,
небесною мрякою, “і тоді, матусю моя Бендісьйон Альварадо, тоді сталося
неймовірне”: Мануела Санчес уздріла в небі безодню вічності і, намагаючись
учепитися за життя, простягнула руку в порожнечу, - і єдиною опорою, яку вона
знайшла, була ненависна рука з президентським перснем, гаряча й гладенька рука
хижака, випечена на повільному вогні влади. Мало кого схвилював старозавітний
політ вогненної медузи, яка сполошила небесних оленів та обкурила вітчизну
сяючим пилом, зоряним сміттям: навіть найбільші скептики чекали одного - тієї
довгожданої страхітливої смерті, яка мала знищити основи християнства й
розпочати епоху третього завіту, - але ми даремно прождали до світанку і,
стомлені не так безсонною ніччю, як своїм чеканням, розійшлися по домівках
буденними вже вулицями, на яких жінки вдосвіта замітали небесне сміття - єдине,
що лишилося від комети; і навіть тоді ми ніяк не могли змиритися з думкою, що
насправді нічого не сталося, гірше того - ми самі стали жертвами нового
історичного ошуканства, бо офіційні органи оголосили політ комети перемогою
режиму над силами зла, спритно скориставшись такою вдалою нагодою спростувати
всілякі вигадки про дивовижні недуги президента: тепер докази життєздатності
нашого володаря були незаперечні; з цього приводу оновили гасла та обнародували
його урочисте послання, в якому він висловив непохитну рішучість служити
вітчизні на своєму посту й до наступного польоту комети; проте він майже не
слухав музики та грому феєрверку, ніби вони зовсім його не стосувалися; так
само не зворушив його й вірнопідданий лемент юрби, яка зібралася на Військовій
площі з величезними гаслами: “ВІЧНА СЛАВА НАЙДОСТОЙНІШОМУ! ХАЙ ВІН ЖИВЕ У
ВІКАХ! ХАЙ РОЗКАЖЕ ПРО ВСЕ НАЩАДКАМ!”; його не обходили навіть важливі державні
справи, - передоручивши все чиновникам, він мучився спогадами про те, як рука
Мануели Санчес палала в його руці, і мріяв будь-що-будь пережити знову цю
щасливу мить - хай би заради цього й сама природа збилася зі свого шляху чи
зіпсувався всесвіт, дарма; він так жагуче прагнув цього, що врешті-решт
попросив своїх астрономів, аби ті винайшли якусь піротехнічну комету, летючу
зорю, світляного дракона, - словом, будь-який небесний прилад, досить
страхітливий, щоб викликати в красуні запаморочення перед вічністю; астрономи
кинулися підраховувати та обчислювати, але тільки й спромоглися на повне
сонячне затемнення: “наступної середи, о четвертій годині, мій генерале”, - і
він мусив згодитися хоч на це; і серед білого дня настала справжнісінька ніч:
засвітилися зірки, зів’яли квіти, посідали на сідало кури, заметалися звірі,
захоплені зненацька ніччю, - не допоміг навіть їхній чудовий інстинкт
передчуття, - а він у цей час вбирав у себе вечірнє дихання Мануели Санчес, яке
ставало нічним диханням, бо троянда в її руці в’янула, одурена темрявою; “ось
воно, королево, - мовив він, - це твоє затемнення, тільки твоє!” - але Мануела
Санчес не казала ні слова, не торкалася його руки, не дихала, - вона здавалася
такою нереальною, що він не стримався і простягнув руку в темінь, щоб
доторкнутися до неї, але не знайшов її; він пошукав навпомацки там, де ще
зберігся її запах, але її не було; тоді він почав шукати її по всьому
величезному домі, обнишпорив усі закапелки, вдивляючись у пітьму очима сновиди,
жалібно питаючи: “де ти, Мануело Санчес, моє нещастя, я шукаю і не знаходжу
тебе серед лихої ночі твого затемнення!.. де ж твоя безжальна рука, де твоя
троянда?..” - він плив поночі, як заблуканий у невидимих водах водолаз,
натикаючись то на доісторичних лангустів - гальванометри, то на раків - годинники
з музикою, то на крабів - ілюзіоністські прилади, але ніде не знаходив навіть
її солодкого подиху; тим часом темрява ефемерної ночі поволі розвіювалася, і в
його душі займалося світло правди, - в цей присмерковий досвіток шостої години
дня, в безлюдному домі, він відчув себе старішим за самого бога, такий
печальний і самотній, як ніколи, приречений на вічну самоту “в цьому світі без
тебе, моя королево, загублена назавжди в загадковому затемненні, втрачена на
віки вічні!” - бо вже ніколи за всі нескінченні роки своєї влади він не знайшов
її, Мануелу Санчес, свою погибель, намарне блукаючи лабіринтом її оселі: вона
мовби розтанула серед ночі затемнення; потім йому доповідали, ніби хтось бачив
її на танцях у Пуерто-Ріко, - але то була не вона; згодом казали, що бачили її
серед музик на веселих поминках Папа Монтеро[10], цього
шельми, цього клятого танцівника румби, - але й це була не вона; потім бачили,
як вона витанцьовувала біля копалень у Барловенто, в Аракатаці, у вихорі
панамських барабанів, - але то все була не вона: “їй-богу, чорт її вхопив, мій
генерале!” - і якщо він тоді не вмер, то зовсім не через те, що йому забракло
для цього люті, а тому, що добре затямив: йому не судилося померти від кохання;
він знав це ще з того дня на початку свого царювання, коли прийшов до ворожки,
щоб та в мисці з водою знайшла розгадку його долі, розгадку, якої не було ні на
його долоні, ані на картах, ні в кавовій гущі, ніде, - і лише в тому дзеркалі
віщих вод він побачив її, вгледів себе самого, померлого природною смертю, уві
сні; він лежав так само, як у всі ночі свого довгого життя, - долілиць на
підлозі сусідньої з конференц-залом канцелярії, підклавши під голову правицю
замість подушки, в полотнянім мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із
золотою острогою на лівому закаблуці, і було йому щось між ста сімома й двісті
тридцятьма двома роками.